Читать «Не вбивай» онлайн - страница 82
Богдан Лепкий
— З пристрастієм Іскру питають, — каже вдоволений Головкін.
— Добре б'ють. Та й кричить як!
— Не привик. Черкаські старшини не привикли до кнутів.
— Хай привикають. А то нашого брата дубиною валять, а вони, як барони, безпечно собі походжають.
— Сволоч!
«А-а! А-а! А-а! Сусе Христе, Мати Божа! Ой!»
— З пристрастієм… — повторяє, затираючи руки, Головкін.
— Славно жарять, — зітхає Шафіров, обтираючи спітніле чоло.
Зі стіни дивиться цар. Його чиновники чують цей погляд на собі. Цар лихий, що при мордованню не були.
Беруть чотиригранні капелюхи і біжать туди, звідкіля людський рев лунає.
Запущений двірський сад, великий, наче ліс. Стежки травою заростають. Лавкам підгнивають ноги. Щебечуть птахи, вітрець галуззям хитає.
— Гарно як, — говорить Головкін.
— Поетично, — підтверджує Шафіров.
При стежці троянди цвітуть. Ніхто їх не доглядає. Обросли кропивою і лопухами. Але квіття гарне і свіже, як колись за добрих часів, коли парку доглядав огородник.
— Хороші рози, — кидає мимоходом Головкін.
— Да колци імєют, — відповідає Шафіров.
Перед ними панська ледівня, без леду. Кілька ступнів, і входять удолину, до великого, темного, гнилого підвалу.
Хвилину не бачать нічого. Чують тільки як стогне, сопе ніби дух з себе спускає, важко скатований Іскра.
Очі до сутінків привикли. Кат, з закачаними вище ліктів руками, з кнута кров на землю стрясає. Велика червона капля збігає йому по чолі, по брові, по повіці, через вуса на рот.
Обтирає рот червоною рукою:
— Тю, юха така.
Головкін дивиться на нього.
— Молодець!
— Рад служити милості вашій, — відповідає, солодко всміхаючися, звір у подобі людській. Іскра на камінних плитах долілиць лежить, не Іскра, а щось таке червоне, безобразне, здригається і пальцями землю гребе.
Брудною рогожею накривають Іскру. «Не реви!» Піддячий з бумагою на боці сидить, деревляна ліхтарка жовтувате світло на сивий папір кидає, — щось пише.
— Виголосив що? — питається піддячого канцлер. Піддячий зривається, підносить до очей бумагу, читає:
— «Після шостого удару сказав: «Від Кочубея чув, що в нього полковником миргородським Апостолом і судцем генеральним Чуйкевичем була проти гетьмана рада; вони думали полковника миргородського обрати за гетьмана.
Так цей не схотів».
— Більше ніщо?
— За шестим ударом нічого більше не виявив. Твердий.
Сердився, що б'ють. Він же полковник!
— Бувало, що й гетьманів били. Нічого. А дальше?
— Дістав ще два удари і повів: «Генеральний судець Чуйкевич до Кочубея писульку присилав, сповіщаючи, що за Дніпром огонь займається; борони Боже, як би і в нас не зайнявся».
— Більше ніщо?
— По слідуючих ударах замовк. Говорити не міг, лиш ревів.
— Скотина… Винести проч!
Помічники ката кладуть Іскру на брудну рогожу, накривають хребет каптаном і несуть у палату, лишаючи червоні сліди за собою.
— Кочубея давай! — приказує Головкін.
Привели генерального суддю. Кочубей ішов, як віл у різницю.
Світ перевертався догори дном.
Невже ж вони сміють його, стольника царського, його, генерального суддю, катувать, як якого-будь подлого гільтая, як розбишаку?