Читать «Не вбивай» онлайн - страница 81

Кованько чує, як пера шкребуть по папері, і йому здається, що це йому чорт по душі шкребе.

Пощо він дав себе наструнити проти свого регіментаря, проти гетьмана? Чому не пам'ятав, що гетьман більший за генерального суддю і що для того він в царя більший послух знайде?.. Кається, а все ж таки рятуватися хоче.

— Та ще питали козаки ксьондза, — говорить, — на кого швед піде, чи на нас. А ксьондз відповідав: «Не на вас».

Більше нічого не знає.

— Кочубей намовив мене говорити про Заленського при царських міністрах з іншими околичностями, Кочубей — генеральний суддя, стольник його величества, пан великих маєтків, як йому, бідному й малозначному сотникові, не послухати такої особи?

— Сволоч: — кидає сотникові в лице Головкін, а звертаючися до піддячого, приказує: — Тую каналію питати ще раз окремо з пристрастієм.

Кованька відводять. До салі входить вихрест Петро Яценко. Безнастанно кланяється, аж присідає, голова в нього трясеться, повіки кліпають, борода дрижить. Він Кочубея не знав. Був у нього тільки один разочок, і то через попа Святайла, і йому було доручено переказати дещицю протопопові, духовникові його величества в Москві. Більше нічого не знає, був тільки передатчиком слів його милості Василя Леонтійовича. Гадав, що обов'язком кождого вірного підданця його милості государя є не затаювати нічого, що може вийти йому на втрату.

Кочубеєві писарі зізнають, що вони тільки чисто й вірно переписували те, що їм давав їх пан і повелитель Василь Леонтійович Кочубей.

І їх вивели з салі. За ними пішли по приказу Головкіна також піддячий і царські писарі.

В салі остався тільки канцлер Головкін і його службовий товариш віце-канцлер Шафіров. Зі стіни дивиться на червоне сукно, на хрест між ярими свічками і на своїх високих урядовців цар Петро. Дивиться грізно, наче приказує: «Добре їх до рук прибрать! Дошкульно питать, з пристрастієм! Сволоч така! Дрянь черкаская. Інтригами бентежать царя!»

Канцлер і його товариш царську волю навіть з портрету вміють читати. В них тільки й гадки, щоб не зробити щось незгідного з бажаннями царськими. Знають, яка кара за це. Досвідчили царської дубинки. Кості тріщать, як доторкається до тіла. Цар б'є, аж з каптанів, суто золотом нашиваних, шматки, як з курки пір'я, летять. Меншикову раз цар голубу андреївську ленту порвав. Ордени повисипалися на землю. Мало не вбив.

Головкін Меншикова не любить. Завидує йому навіть такої царської ласки. Хоч би й бив, щоб тільки біля себе тримав.

— Не знаю я, — звертається Головкін до Шафірова, — як отеє князь Олександер Данилич побої його величества так славно видержує. Дряхлий такий, хрупкий, маленький. Казав би ти: вдар, і розлетиться, а витримує якось.

— Привик, — відповідає Шафіров, — до всього чоловік привикає. Малий Олександер Данилич, та сильної комплекції. Залізний чоловік.

— А лоб у нього із бронзи.

— Цитьте! — і оба насторожили слухи. Підходять до відчиненого вікна. «А-а! А-а! А-а!» Рахують.