Читать «Не вбивай» онлайн - страница 32

— Який?

— Будь дружиною моєю. Кохання не жадаю від тебе, хоч, правду кажучи, і надії не трачу, що заживеш зі мною і полюбиш мене. Я ж не осоружний тобі. Кажеш: «Мрію кохаю». Знаю її. Це і моя мрія. Вона з'єдинить нас — побачиш. Маючи одну ціль перед собою, попрямуємо до неї, як добрі други, а може, може, згодом і любов прилучиться до нас.

У бузку залящав соловій, задрижали зорі, озвалися жабами озерця. Місяць випливав на небо. На ґанку появилася чорна стать Марії Федорівни:

— Іване, Мотре, будь ласка, на вечерю!

— Підемо! — відповіла Мотря.

— Ходім.

І вони йшли поруч себе, несучи в серцях своє життєве питання.

— Що ж ти, Мотре, на те? — озвався перед сходами Чуйкевич.

— Дай подумати хвилину, — відповіла спокійно Мотря.

— Коли можу сподіватися отвіту?

— Завтра вранці, а може, ще й нині. Не знаю. І увійшли до хати.

За вечерею Чуйкевич розповідав про війну. І тітка, і Мотря цікавилися Альтранштадтським миром. Знали, що Август відрікся там королівської корони, від Чуйкевича довідалися, що, крім того, написав власноручне письмо до Лещинського (розуміється, на бажання Карла), в котрім поздоровляв його як нового, законного короля. Та ще зірвав Август союз із Петром і дав Кардові слово, що заплатить контрибуцію, не буде нападати на шведів і проти них не буде з ніким шукати ворожих союзів.

— А чи додержить слова? — спитала Мотря, котрої прихильність була по стороні короля Станіслава. Чуйкевич похитав головою.

— Яке там у політиці слово. Роблять те, що мусять. Август дає слово, а його сторонники в Любліні зговорюються з Петром.

— І до чого договорилися польські пани з царем?

— До того, що коли війну виграє Петро, то знову посадить Августа на престолі, а вони за те мають помагати йому побити Карла.

— Пани б'ються, а на хлопах шкура тріщить, — завважила тітка.

— Що тріщить, це правда. В Московщині чеканять тепер низькопробну монету — життя дорожіє. На млини, на рибні ловлі, на заїзні двори, навіть на домовини наложили налоги, — на домовини! Хоче хлоп бороду носити, так плати 30 рублів, себто п'ятнадцять червінців. Тютюн, сіль, смола, поташ, навіть сало — це монополії царські. І жий там бідному чоловікові, як хоч! Цар три міліони річно потребує, з того 80 відсотків на війну. Легко сказати — три міліони, а звідки їх узять?!. Не даш — кари які! За що-будь ніздря виривають, колесують, шкварять на вільному огні. Не знати, де страшніше: на війні чи в краю?

Жінки сумно головами хитали.

— Ось яким добром хочуть ущасливити нас. А народ ніби того й не бачить.

— Народ — не дивниця, але старшини! — поправив Чуйкевич. — Старшини розбираються в ділі. Кождому відомо, що діється в Москві, а вони ніби не бачать. Якось воно буде, гадають.

— Так буде, що знову край переміниться в пустиню. Знову лиш димарі говоритимуть про колишні свободи, і села, і черепи людські з німим докором глядітимуть чорними очодолами в наше веселе небо.

— І воно вже нашим не буде, — з жалем доповіла Мотря. — На українські дикі поля чужинці гайворонами нахлинуть і заведуть свій лад, свою мову і звичаї, а про наше життя тільки сумний спомин остане.