Читать «Не вбивай» онлайн - страница 31
Богдан Лепкий
— Мотре, — прошипів, — уразила ти мою найболючішу рану!
Шаблю долонею стиснув і пригнув її так сильно, що будь вона не з дамаскинської сталі, а звичайна, то луснула б надвоє.
— Прости! — промовила Мотря, простягаючи до нього руку. — Я по щирості спитала.
— Мотре! — почав з жалем Чуйкевич. — Ти навіть не догадуєшся, що за пекло пережив я у Бахмачі. Я мужчина, в мене є гордощі свої. Серце моє між гетьманом і тобою, як між молотом і ковалом, лежало.
— І ти видержав удари?
— Я переміг свій біль… Я не можу тебе не любити.
— Дивно!
— Сам собі дивуюся, Мотре.
В дворі запалювали свічки. Незабаром тітка покличе на вечерю.
— Знаєш що? — почала нараз, зміняючи свій голос, Мотря. — Говорім як приятелі, тямиш, ти обіцяв моїм приятелем бути.
— І буду.
— Так тоді, будь ласка, скажи мені, Іване, чого ти хочеш від мене, чи почути правду, чи щоб я дурила тебе й себе?
— Правди хочу, Мотре.
— Правди? Так тоді знай, що я вже нікого кохати не можу.
— Гетьмана любиш?
— Люблю свою мрію, а більше не питай.
Зорі заглядали їм в очі, тишина заспокоювала їх серця., — А все ж таки, щоб не було тобі гірко від'їздити від мене, знай, що негідної не любиш. Якою я приїхала в Бахмач, такою від'їхала з нього. Зрозумів? Чуйкевич кріпко стиснув її руку.
— Спасибі тобі, Мотре!
— Сплетням не вір. Не могла я стати дружиною Мазепи, але ж і коханкою його не хотіла бути. Від'їхала від нього. Я хотіла, щоб гетьман всеціло посвятився справі. Розумієш мене?
— Розумію.
— Так тоді хіба можемо йти в хату. Між нами скінчені порахунки.
Мотря справді пустилася йти, але Чуйкевич задержав її:
— Стривай! Послухай і мойого слова.
Посадив її на лавку, сам стояв, стискаючи шаблю.
— Щирий друг говорить до тебе, Мотре. Найщиріший у світі. Не одну ніч передумав він про тебе. Не один раз тікав перед очима твоїми, бо спокою йому не давали. Смерті в боях шукав, смерть не приймала його. Мабуть, нам долі своєї не минути… Так тоді покорімся їй.
Слухала спокійно і вважно. А він говорив дальше, ніби з другого берега гукав, крізь бистру річку кохання, котре втікало від них.
— Для обоїх нас життя — одна мука. Тобі мати не дає спокою, а мені ти! Пощо воно?
— Гадаєш — краще покінчити з життям? Чуйкевич зжахнувся.
— Бог мені свідком, що такої гадки я не допускав до голови ніколи!
— А що ж тоді?
— Що?.. Позволь, — хай подумаю, як тобі це сказати. Казатиму звичайно, без афектів, розум пущу до слова, не серце… Поки ти не віддашся за мене, Мотре, поти Любов Федорівна робитиме пекло — тобі, батькові і — йому.
— Гетьманові, гадаєш?
— Так, йому. А сама ти сказала, що гетьманові треба тепер спокою, щоб він всеціло міг посвятитися справі.
— Так, сказала я це.
— Так тоді й бачиш. Любов Федорівна не стане впівдороги, дальше коверзуватиме проти гетьмана і попсує діла. Не гнівайся, що так про твою маму кажу.
— Кажи!
— І гетьман, поки ти не віддашся, не покине гадки про тебе. Шукатиме шляхів, щоб дозвіл на вінчання добути. Спутаєш йому руки, Мотре, а ти того, мабуть, не хочеш.
— Ні, я того не хочу, Іване.
— Так тоді — кругом нас зачарований круг, з котрого тільки один вихід бачу.