Читать «Не вбивай» онлайн - страница 20
Богдан Лепкий
Гетьман глянув і погадав собі: «Беруть наших у кліщі. Гадають цілу Україну такими кліщами здавити».
Козаки стояли свобідніше. Тільки передні з них мали однострої, темно-сині чемерки і шапки круглої форми. А там попадалися одяги ріжного крою і цвіту. Видно, що полк був недавній і не добре ще зорганізований.
Москалі були в довгих темно-зелених каптанах з червоними відлогами, одні в камашах, а другі в чоботях високих, добре вимащених. У всіх були довгі «скалкові фузії».
З трикутних капелюхів трьома струйками спливала цюрком дощівка. Дощ розмочив муку, котрою вони обсипали були своє довге волосся, і на каптани стікало з нього щось ніби рідко розчинене тісто.
Гетьман переїхав попри фронт і покликав до себе Ганського.
— Полковнику Ганський!
— Слухаю вашої милості!
— Під чиїм ти регіментом стоїш?
Ганський здивовано глянув, але подумав хвилину і відповів:
— Під регіментом його милості гетьмана Івана Степановича Мазепи.
— Пам'ятай же, бо в тебе, як бачиться мені, не дуже кріпка пам'ять!
Не дожидаючись відповіді, гетьман махнув на прощання булавою, військо відповіло голосним криком, в котрому годі було дослухатися слів, бо москалі одно кричали, а козаки друге, і гетьман, попрощавшись з Меншиковим, вернув у свою карету.
Меншиков повернув конем до війська, а Ломиковський і царевич подались до того відділу, що супроводжав гетьмана.
Орлик їхав біля гетьманової карети.
— Пилипе, — говорив до нього через вікно гетьман, — уважай на Олексія. Я його нарочно не попросив до своєї карети, хоч дощ і хоч жаль мені, що змокне хлопчисько.
— Він дійсно нужденно виглядає. Ніби жалується кождому: miser et pauper sum.
— Бачиш? Навіть сином царя невелике то щастя бути. Дощ-капусняк накрапав чимраз густіше. Орлик поставив ковнір від своєї довгої, непромокаючої бурки.
— А не просив я царевича до своєї карети раз тому, — говорив дальше гетьман, — бо знаю, що цар того не любить; він хоче, щоб син привикав до воєнних трудів, а по-друге (тут Мазепа притишив свій голос), бо мені треба буде повернути незабаром убік та поступити до одного двора. Розумієш?
— Розумію, милосте ваша. Значиться, треба робити так, щоб царевич того не завважив.
— Не інакше.
— А якщо він спитається, де поділася вашої милості карета?
— Так скажеш тоді, що гетьман поїхав другим, трохи дальшим шляхом, але кращим і для важкої карети певнішим, і що під вечір нажене вас.
Орлик дивувався, як то скоро й легко приходять гетьманові усякі викрути на гадку.
Якраз тоді царевич минав гетьманову карету, бо Меншиков завернув був його на хвилину з дороги (мабуть, якісь тайні інструкції давав).
Мазепа оком знавця окинув худощаву стать царевича, що творила сильний контраст до гарного, рослого і здорового коня.
— Півтора нещастя, — сказав, похитуючи головою. — Але на коні сидить не найгірше. Тільки, мабуть, йому і байдуже, чи це кінь, чи корова.
— Царевичеві, мабуть, цілий світ байдужий, — потвердив Орлик.
— Того сказати не можна. Він тільки іншими очима глядить на світ.
— Це люди з двох інших планет.
— Але сонцем для обох — Росія.
Орлик задумався. Нараз повертаючися до гетьмана, сказав: