Читать «Мотря» онлайн - страница 260
Богдан Лепкий
Пауза.
— Втомилися актори, — каже Войнаровський, — мусять відпочити.
Зачув це бурсак, що водив ляльками. Зі спорим ящиком вибіг.
— Ось вони! Таких чемних акторів у світі пошукати. Слухняні і спокійні. Не сваряться і не п'ють, навіть їсти не хочуть. Божим духом живуть.
Витягнув з ящика одну куклу і так уміло порушував нею, що була, ніби справжня людина.
— Поклонися, Остапе, бачиш, хто перед тобою сидить! — І кукла кланялася, головою хитала, рукою доторкалася землі.
— Їм щоб тільки вбрання було. Такі горді, як пошити їм новий контуш або починити чобітки. А жінота — так прямо за вбранням пропадає.
— Завтра дістанеш від мене сукна, оксамиту і шовків золототканих на вбрання.
— Подякуйте ясновельможному за ласку, — відповів сміливий бурсак, добував з ящика ляльки, і вони кланялися, прикладали руки до серця, жінки присідали злегка, піддержуючи спідниці; то цілий двір сміявся.
Нараз бурсак поскидав ляльки в ящик:
— До роботи! — гукнув і побіг зі своєю акторською трупою за вертеп.
Знов дзвінок, і відчиняються долішні двері. Іродова пристольний зал. На пристолі Ірод. Він височезний, з вибалушеними очима, нервово крутить головою, мало корона з неї не злетить.
— Петро! Їй-Богу, Петро! — шепче Войнаровський. Гетьман небожеві руку кладе на коліно: «цить!» Перед Іродом Рахиля, вбрана, як українська жінка. Свитка, плахта, червоні чобітки.
— А це — ніби Україна! — зауважує тихо Лідія Петрівна. Гетьман глянув на неї, і вона теж мовкне.
Рахиля дорікає Іродові за його жорстокість, за смерть невинних дітей і грозить смертю.
— Проклятий будь, окаяннику мерзотний, людьми і Богом проклятий вовіки!
З тим і відходить. Ірод думає. «Гадав жити вічно, а тут треба боятися смерті. Та я ще поборюся з нею. Гей, воїни мої, ставайте у порога, коли прийде смерть, ловіть її якомога!»
За вертепом хор співає грізну пісню, що кінчиться словами: «О Іроде преокаянний!»
— Страшно, — шепче тітка Лідія. — Коли б так у дійсності, а не в вертепі…
— І скоро, а не Бог вість коли, — додає Войнаровський.
Виходить Смерть. Кістяк, коса, — кламцає зубами.
— Отся то вже до нікого не подібна, — каже Мотря. Смерть гнівається на Ірода, що він своїм воїнам казав її убити, і кличе в поміч чорта:
Вийди, брате, друже любезний, пособиіи, Кровопийцю Ірода от землі істребити.
Вискакує чорт. Чорний, з червоними грудьми, з хвостиком, рогами, з крилами, з цапиними ратичками, на одну ногу налягає.
— Гу-гу, гу-гу! Пощо, другиня, кличеш на пораду?
Побачивши, в чому діло, вбиває Ірода косою.
От так його во главу, Щоб знали повсюди нашу державу!
Іродова голова відлітає, і золота корона котиться гетьманові під ноги.
Хор за вертепом співає:
Заслуга його Знатна всім і явна, За те ж і пекельна Бездна ізготована. О, Іроде преокаянний!
Всі відітхнули, ніби їм легше стало, що Ірода стрінула заслужена кара і він більше не буде знущатися над бідними людьми. На сцену вискакують дід і баба:
