Читать «Мотря» онлайн - страница 259
Богдан Лепкий
— Як колись бідні пастушки бігли з бараньцями й овечками до вефлеємської стаєнки, так отеє ми з нашими вбогими кунштами прибігаємо до тебе, наш добродітелю, щоб подякувати тобі за твою печаливість, ласкавість і великодушність, а якою пособляєш нам добути науку і знання. І як перед пастушками отсими горіла ясна зоря — комета і вела їх у Вефлеєм, так перед нами сіяла стать твоя, вказуючи нам шлях у Бахмач. Прийми ж тоді, наш достойний пане, низький поклін від бідного бурсацтва і побажання веселих і щасливих свят, усього блага на довгі літа — Христос рождається.
— Славім його, — відповів гетьман і подякував за труд і побажання питомцям славної київської almae matris.
— Позволите, ясновельможний пане гетьмане, починати? — спитав оратор.
— Починайте з Богом!
Озвався дзвінок, і відчинилися горішні широкі двері в вертепі.
… Темно. Пастухи сплять коло своєї отари. Нараз вбігає Панько.
— Іване, Петре, Климе, Онисиме, вставайте! Глядіть, яка зоря засіяла на небі!
На небі дійсно сіяє зоря з довгим хвостом. Пастухи з острахом дивляться на неї. Тривога, здогади, нарада: що робити? Рішили йти, куди їх звізда запровадить. Чим хата багата, тим рада, — понесуть в дарунку. Будять сонну отару, вибирають щокращі. Вівці блеють…
Той бурсак, що суває ляльками у вертепі, так знамените вдає блеяння овець, що навіть Войнаровський сміється й Мотря не може здержатися від сміху.
Двері вертепу закриваються, хор співає різдвяний тропар. Усі встають і потягаються за ними, як у церкві. Знов дзвінок, і знову відчиняються ті двері. Стаєнка, Мати Божа і в жолобі новонароджений Христос. Ясла; віл, кінь і осел хухають на дитинку. Старий Йосиф на палицю сперся і думає. Образ простий, як давний малюнок, зготовлений рукою, якою водить віра і прив'язання до традицій.
Хвилина мовчанки. Особи в вертепі не рушаються, живий образ.
За пастирями надтягають троє — царі. З повагою підходять до ясел і клякають. Середущий старий, по боках двох молодших. На всіх оксамитові, горностаями підбиті довгі плащі, наопашки, а під плащами козацькі вбрання.
Лідія Петрівна повертається до Мотрі.
— Бачиш? Середущий на гетьмана скидаються, цей справа на Орлика, зліва на Войнаровського… Хитрі які!
Гетьман насилу робить поважну міну; ляльки навіть рухи підхопили, хід, повороти голови, — як живі.
— Ніби на образах німецьких митців, — шепче Войнаровський. — Мати Божа з дитиною, а перед нею бургомістер зі своєю жінкою і з дітьми.
— Мистецтво пристосовується до життя.
— Незнання обстановки радить собі як може.
— Як і не було б, живе і гарне. А це річ найважніша.
Образ кінчиться колядкою.
Зачинають її бурсаки, підхоплює гетьманське товариство, а там і його двір, що з відчинених бокових покоїв дивиться на вертеп.