Читать «Ще не вмерла...» онлайн - страница 18

— Пам’ятаю, — каже, — вашого Сороку. Такі хворі у нас не кожного дня і навіть, хвалити Бога, не щороку бувають. Рідкісна у нього хвороба, але що характерно — всі про неї чули, тільки досі ніхто не знає, звідкіля вона береться.

Я жахнулася:

— Чи не СНІД часом?

— Та ні, що ви! Де він візьметься у нашій глушині? Хоча, я не впевнений, що десь не бігає якась… чи якийсь… із цією заразою. Розтин покаже.

А у вашого Сороки, можна сказати, благородна недуга. Хвороба Бехтєрєва називається. А як по науці, казати не буду, бо не запам’ятаєте, навіть, як напишу.

— Щось я не чула про таку. Про Бехтєрєва чула, а про його хворобу — ні.

— Ви “Як гартувалася сталь” у школі ще проходили?

— Пробігали.

— Так от — хвороба Бехтєрєва і у Корчагіна була, і, відповідно, у Миколи Островського. Я вашому Сороці так і сказав, коли знімки вивчив: болячка у вас не проста, а літературна. І пояснив.

— А він?

— Дивно так на мене глянув і каже: мріяв бути другим Гагаріним, а доведеться стати другим Корчагіним… До чого це він? Не знаєте?

— Здогадуємося. Після школи в льотне училище рвався, а його підчисту комісували.

— Були такі часи, що кожен шмаркач мріяв бути “льотциком” або космонавтом.

— У Сороки серйозні наміри були.

— Співчуваю. А до речі, в область на комісію він таки поїхав, чи не поїхав? Я ж йому все пояснив, що це тепер лікується. Щоправда, з гори на лижах кататися не рекомендується, та й гопака на весіллях танцювати теж. Треба тільки групу інвалідності зробити і записатися в чергу на стаціонар у Києві. Пару місяців полежить, потім знову комісія, переатестація, стаціонар… Розумію, марудно все це. Але головне — жити буде довго і майже нормально.

— Не буде.

— Що не буде?

— Жити вже не буде, лікарю. Ані нормально, ані майже нормально. Повісився він одразу після вашого діагнозу.

Кажуть, у лікарів нерви міцні — професія у них така. Брехня все це. Ортопеда ми з медсестрою вдвох відкачували. Вже думала — доведеться гріх на душу брати. Але він отямився і жалібно так:

— Нічого не розумію! Він, щоправда, запитав, чи я його часом не заспокоюю, бо ж Островського і паралізувало, і осліпило. То що ж це, каже, і я тепер буду лежати безпомічний і під себе пудити? А я йому: коли Островський хворів, навіть пеніциліну не було, не кажучи вже про все інше. Ні, не повинен він був так вчинити… Нічого не розумію!

Шериф залишився записувати лікареві свідчення, а я вийшла у фойє. І отут побачила… точніше — почула. Гладка руда реєстраторка репетувала на перелякану бабцю, котра щось намагалася запитати:

— Що ви мені тут голову морочите? Робити нема чого, що вдома не сидите, по лікарях лазите? Я вас сюди кликала?

— Та я…

— Що “та я”? Лазять тут, лазять зі своїми костурами, працювати спокійно не дають! Іди, бабо, труси своїми кістками десь у іншому місці, бо зараз точно винесуть ногами вперед!

Да-а-авненько я не чула таких монологів. Ще за радянських часів! Ти диви! Це ж треба!

— Як її тут тримають, таку чорнороту? — спитала я у літньої прибиральниці, яка совала шваброю поряд зі мною.