Читать «Ще не вмерла...» онлайн - страница 16

— Хто? Ми ж не в Києві. Мафії у нас немає. Хіба що ті, котрі машини на трасі грабують.

— Теж мені — мафія. Пов’язали вже їх усіх. Школярі з Зозова. От же село! Дев’яносто п’ять відсотків злочинності по району і двадцять по області.

— Ти, братику, за статистику не ховайся, а мене послухай. Не знаю, чому там тебе в міліцейській школі вчили, але доведеться тобі добряче попобігати. І не сліди шукати, а людей розпитувати.

— Питав. Нічого не пам’ятають. Навіть, коли востаннє бачили.

— Не може такого бути. У нас, хвалити Бога, ще не місто. То там людина у квартирі півроку мертва лежить, а сусіди навіть не почухаються.

— Звідки знаєш?

— Газети читаю. Так от — у нас село, люди ще не подичавіли. Не повірю я, щоб він хоч комусь та не поскаржився на свій клопіт. І, здається, знаю, з кого починати.

Зайшли до генделика, витягли Зятя з підсобки і затисли в куток:

— Слухай, джигіте, а від тебе, до речі, підозру хто відвів?

— Вах, Маріє! Повік не забуду! Що хочеш, зроблю для тебе!

— Починай. Пригадуй, коли востаннє Сороку живим бачив?

— Зараз… Не підганяй… Так… Він прийшов не ввечері, а серед дня. Взяв горілки, щось про життя казав…

— Що саме?

— Не пам’ятаю… наче скаржився. Але він завжди скаржився, і всі скаржаться. Навіть ті, кому добре, теж скаржаться! Не запам’ятав…

— Довго сидів?

— А він не сидів. Випив — і пішов.

— Що за день був, не пам’ятаєш?

— Числа не пам’ятаю. Але це точно було тоді, коли Вася Дизель у Степановій машині ресори міняв. Василю! Йди сюди, дорогий!

— Що таке? — обізвався дорогий Василь від заправки.

— Ти коли Степанові ресори міняв?

— Він їх пригробив на трасі біля об’їзду. Це пам’ятаю точно. А коли?..

Пішли до Степана. Степан почухав потилицю, раз, вдруге:

— Пам’ятаю, що це після дощу було…

— Дощу котрого? Що в понеділок, четвер чи суботу?

— А я там знаю? Ти мене спитай, що вчора було, то й це не завжди скажу…

— Стоп! — закричав Шериф. — Ти на трасі обламався?

— Ну…

— А хто тебе в село на буксирі тяг?

— Так Вася Дизель і притяг.

Коло замкнулося. Почали спочатку:

— Васю, що ще тоді було?

— Дощ.

— Спасибі, це ми вже знаємо. Може, бачив когось знайомого?

— Бачив.

— Кого?

— Джигіта.

— Тю на вас обох! І на Степана теж! Всі жили вимотаєте!

— Маріє, — устряв Зять, — ну дай же подумати!.. Слухай, а може, ти у тещі моєї спитаєш? Вона у нас усе бачить, навіть коли у нужнику сидить.

Пошкандибали до баби Софи.

— Питаєте, коли Вася Дизель Степана на буксирі притяг? Ну, коли дощ був.

— О, Господи!

— І Сорока покійний до зятя в генделик заходив. Випити… шкода, що помер. Ми б у нього спитали, яке то було число.

У бідолахи Шерифа почалася гикавка на нервовому ґрунті. А я скрутила дулю в кишені, сказала собі: терпи, Маріє, неси свій хрест. І почала розпитувати далі.

— Добре, давайте по порядку. Вася тягне Степана на буксирі. Іде дощ. Покійний Сорока заходить до Зятя. А ви, до речі, де були?

— Як де? Вдома. Обідали з дідом.

— То як же ви все це бачили?

— А я не бачила. Мені Галя розказала. І про Степана на буксирі, і про Сороку, що серед дня пити почав. А то ж тільки після роботи собі дозволяв…

Вертаємо до генделика.