Читать «Дике Поле» онлайн - страница 32

— Бо хлопцем легше, — сказала дівчина. — Мені коханого треба визволити з неволі турецької. От я й вирішила…

— Ой дурна ти, дівчино! — похитав головою Явтух. — Де ж ти захотіла правди знайти? У панів, у шляхти? Там її вдень із свічкою не знайдеш! Гм! Тепер мені виднішає в голові. А то замакітрило… Ах ти ж, голубонько моя, горличко безталанная! Ходімо ж зігріємось, а то ти ж задубіла вся.

Василина припала до грудей Явтуха, глухо заридала. Він обняв її худенькі плечі, гладив шкарубкими руками, тупцював од незручності.

— Ну чого ти?.. Ну навіщо ж? Ну, все лихе минуло. Вспокійся, дівчино. Ах ти, притичина яка. Ходімо, я проведу тебе до ‘днієї баби знайомої. Вона самотня, ніхто не знатиме. Там побудемо. А потім побачимо. А чуб свій залиш… Надінь… пригодиться ще…

По глибоких кучугурах вони добрели до малесенької хатинки під лісом. В єдиному віконечку світилося. Явтух постукав у шибку. За дверима щось зашамотіло.

— Колядники, чи що? — почувся слабенький голос. — То колядуйте!

— Та ні, Мокрино. То я, Явтух. Пусти, ради святого вечора.

— Заходь, заходь, милості прошу.

Зігнувшись, Василина вслід за дядьком ступила до хатинки. Дихнуло теплом, запахом чепчика, м’яти. В слабенькому жовтавому світлі лампадки, що горіла перед іконами, видно було похилу бабусю, яка пильно приглядалася до гостей. Привітавшись до Явтуха, вона кивнула на дівчину, мружачи підсліпуваті очі.

— А це ж хто з тобою? Чи то дівчина, чи то хлопець? Твар нібито дівоча… а одіж парубоча… Що за дівчина? Машкару таку наділа ік празнику, чи що?

— Зажди, Мокрино. Дай зігрітися. Тут пригода недобра. Дівчина сама розкаже…

— То роздягайтеся ж. Та прошу до столу. Кутя якраз впріла. Добре, що ви прийшли, бо ніхто й колядувати не завітав — далеко ж од села, кому охота по кучугурах шурхати.

— Ану сідай, Василино, — звелів Явтух. — Давай чоботи стягну. Іч ти, ноги немов крижинки. Мокрино, дай-но трохи горілочки на долоню, розтерти треба.

— Зараз, голубчику, — заметушилася господиня. — Тут у мене в сундуку є кварта для гостей. Знадобиться тепер.

Явтух хлюпнув собі на долоню синюватої рідини, почав розтирати посиніли дівчачі ноги. Вона засичала, зойкнула.

— Нічого, нічого… Терпи, — пробуркотів дядько. — Лихої години можна дістати. Пропадеш ні за цапову душу. Хоч би не одморозила пальців. Як щипаю — чуєш?

— Трохи… чую. Ой, болить!

— Ну коли болить, то радій! Не одморозила. Мокрино, оце в тебе і залишу її. Поживе трохи, доки вирішимо, ще та як.

— Та я рада-радісінька, Явтуше.

— Тільки щоб нікому нітелень! Хто-небудь навідається, побачить, скажи, що небога приїхала. Хорує.

— Скажу. Сідайте ж до столу. Та розкажи, горличко, звідки ти, хто, як сюди потрапила…

Василина сиділа за старовинним дубовим столом, під божницею, їла смачну солодку кутю, прислухалася до зловісного завивання хуртовини за вікном. Дивувалася. Недавня лиха пригода здавалася сном, маренням. Залицяння пані Матильди, холодна кам’яниця, темний похмурий ліс… Ні, ні. То мара, навіяна розпукою, її блуканням у пошуках ненаглядного Гордійка. Мій друже, мій коханий, де ти, що з тобою? Як мїні відшукати стежку до тебе? Бо коли не знайду, то вмру від жури, від пекучого смутку…