Читать «Дике Поле» онлайн - страница 31

Пані майнула перед Явтухом білою шубою, щезла в сутінках. Сторож торкнувся рукою пістоля за поясом, поправив ефес шаблі. Перехрестився і відчинив засув. Іванко стояв в глибині кам’яниці, затуливши руками обличчя, ї худенькі плечі його дрижали — чи то від плачу, чи то від холоду.

— Збирайся, ходімо, — непривітно сказав Явтух.

— Куди? — ледве чутно озвався Іванко.

— Не питай. Раніше треба було питати.

Вони вийшли з кам’яниці, вузькими переходами потрапили на подвір’я. Минули стіни фортеці, опинилися на краю лісу. Десь вдалині лунали приглушені пісні, між кучугурами зоріли червоні вогники, миготіли, пересувалися.

— Чи не різдво сьогодні? — запитав Іванко.

— Різдво, — похмуро одповів Явтух. — Проклята пані змусила мене в такий день діяти каїнову роботу.

— Куди ви мене ведете? Дядечку, що ви надумали?

— Не я надумав. Не край мого серця, хлопче. Я хлоп, бидло. Що скажуть — те маю діяти…

Іванко шурхав у заметах, затуливши обличчя від колючої хуртовини. Зупинився біля вікової сосни, знеможено притулився до неї.

— Ви мене вбити хочете…. бийте тут… я не можу більше…

Явтух мовчав. Від села долинали дзвінкі голоси дітей та дівчат, вони виводили слова колядки:

По всьому світу нова новина, Чистая діва сина родила, В яслах положила, сінцем притрусила Господнього сина… Ой ішли із неба аж три янголи, Та принесли вони йому три дари, Три свічки воскові, ще й шати шовкові Маленькому синкові…

Іванко заплакав, обнявши сосну. Дядько стояв біля нього, тупцюючи в снігу, очі в нього сльозилися від хуртовини.

— Життя прокляте. Слухай, хлопче, еж ти характерник? Перекинься краще на вовка чи на гада, якогось… та й втечи. Щоб мені не брати гріха на душу! Га?

— Який характерник? — крізь сльози пробурмотів Іванко. — Що це ви вигадали?

— Не я — пані. Вона мені сказала, що ти відьмак. Вискочила з кам’яниці, мов ошпарена. Вся бліда, трясеться. Наказала, щоб я тебе прикінчив. Каже, що ти характерник, можеш перекинутися вовком або й жінкою… щоб утекти.

Очі хлопця заіскрилися чи то від сліз, чи то від сміху. Він схлипнув судорожно, простягнув руки до Явтуха, прошепотів:

— Дядечку… Тепер я знаю, чому вона так звеліла. Вона одурила всіх — і мене, і вас, і пана. Мені не треба ставати жінкою, бо я дівчина!

Іванко зняв шапку. Потім схопив себе за чуба.

— Свят, свят, — одсахнувся Явтух, хрестячись одною рукою, а другою хапаючись за пістоль. — Що за проява? Згинь, пропади, сатано!..

Перед дядьком стояла дівчина. Русява коса розсипалася в неї по плечах, чорну перуку вона тримала в руці.

— Дядечку Явтуше, батьку рідненький! Я вам все, все розповім потім. Я дівчина, Василина моє ім’я…

— Перехрестись!

— Христом-богом клянуся, правду кажу! — Дівчина перехрестилася, простягла Явтухові перуку. — Помацайте, це ж тільки машкара. Якби я була відьмою, то давно втекла б од вас…

— Гм, — здивувався дядько. — Перехрестилася, отже, не відьма. Диви, яка пригода. Ох ти, халепа яка! Що ж мені з тобою тепер робити? Нащо ж ти на себе парубоче ім’я взяла, парсуну чужу присвоїла?