Читать «Стріла Часу» онлайн - страница 27
Олесь Бердник
Вирішено. їду, хоч відповіді від нього ще й нема…
Хоч минуло вже більше двох тижнів, я не бралася за щоденник. Трапилося неймовірне, несподіване. А втім, зберуся з думками, згадаю все спочатку…
П’ятого липня я зійшла з пароплава в Трипіллі. Там мене перевезли на лівий берег. Я пішла понад вузьким рукавом, ледве помітною стежечкою, що вилася поміж лозами і травами. Було жарко, і я викупалася на піщаній косі. Тут я й зустрілася з дідом Данилом. Він їхав на старенькій моторці, зупинився біля мене і запитав, хто я і звідки. Я розказала йому, що шукаю студента з Києва, який живе десь тут, на березі, а де — точно не знаю.
Тоді цей милий дідок хитро усміхнувся і сказав, що зарадить моєму горю. Я сіла до нього в човен. По дорозі дід розповів мені, що Василь живе якраз в нього, що він одержав листа від мене і що оце сьогодні він відвозив відповідь на пошту.
Дивно! Збіг обставин? Але ще дивніше було попереду.
Не встигли ми під’їхати до хатинки, де жив старий куговщик, як з берега до води вистрибом підбіг білявий хлопчина і, шалено махаючи руками, заволав:
— Діду, скоріше! Діду, ой скоріше!..
Моторка причалила. Дід стурбовано кинувся до хлопчини.
— Що таке, Льонько? Нещастя?
— Та ні! — репетував хлопчик. — Василь і професор ждуть вас біля кулі! Вже давно!
— Біля якої кулі? — розгубився дід. Я теж нічого не розуміла.
— У лісі впало щось велике і кругле. З неба. Я перший побачив. Так ми побігли туди. А Василь з професором ходили, ходили кругом тієї штуки і загадали, щоб я привів вас. Казали, телеграму в Київ треба дати…
Дід розвів руками, поглянув на мене.
— Біс його зна, що він меле. Якась куля… Ну та робити нічого. Треба йти. Веди. А ти, дівчинко, посидь отут, в холодочку.
Але я не згодилася сидіти. Мені хотілося подивитися, що могло зацікавити Василя і професора.
Хлопчик привів нас до посадки. Але ніякої кулі на галявині ми не побачили. Людей теж не було. Льонька мало не плакав з досади.
— Я вам точно кажу, ось тут стояла та штука. Он бачите — навіть попалене все.
Справді, трава і земля були присмалені. Дід не знав, що й подумати. Нарешті, він назирив біля пенька одежу і якийсь папірець.
— Дівчино, — вдарив він об поли. — Тут якесь злодійство. Ти бачиш, вони роздягайся, чи їх роздягли.
— А документи є? — запитала я. Дід полапав у кишенях.
— Є. Паспорт, якийсь матрикул. Це Василеве. У професора теж є паспорт… Нічого не розумію… Ану візьми прочитай оцей папірець.
Я взяла в руки зім’ятий листочок, і серце в мене тьохнуло від несподіванки. Вгорі було написано олівцем: «Оксані Гнатенко». Значить, писав Василь.
Я нетерпляче розгорнула папірець. Там було написано:
