Читать «Стріла Часу» онлайн - страница 28
Олесь Бердник
Дід вислухав мене, довго мовчав, похнюпившись. Потім розвів руками.
— Ви знаєте його почерк?
— Ні, — призналася я.
— Химерне діло, — похитав він головою. — Якщо вони полетіли в інший світ, то навіщо голяком? Е ні, тут щось не те… Ось що, Оксано, чи як тебе звати. Вибач, але мені не подобається ця подія. Мушу заявити в міліцію. Одежу теж здам туди. Хай розбираються. Може, тут шпіонажем пахне або бандитизмом…
Так ми розпрощалися з дідом Данилом. Я поїхала додому. А через день мене викликали в Київ, у комітет державної безпеки. Там я розповіла спеціальному уповноваженому все, що знала про Василя, показала листочок, адресований мені. З листочка зняли копію, оригінал повернули.
Я запитала уповноваженого, що він думає про дивну подію. Він непевно посміхнувся, знизав плечима.
— Особисто я вважаю, що це все-таки компетенція Академії наук.
— Значить, ви вірите Василю?
— Абсолютно…
…І ось вдома, знову сиджу над щоденником. Знову самотня, віч-на-віч з своїми думами. За вікном ніч, небо мерехтить, палає зоряним засівом.
Де ти, друже Василю, в яких світах? Де твій супутник, чудний консерватор професор Діжа? Чи вирішена ваша суперечка, яка розгорілася біля вогнища, на березі рідної ріки?..
Мені дуже повезло. Маю путівку в обсерваторію Казахської Академії наук. Потраплю до Тихова. Я й мріяти боялася про таке щастя. От і поєдналася моя професія біолога з професією астронома. Астроботаніка, астробіологія — це ж тільки зародки нових наук, тільки початок великого шляху, а вже які чудесні відкриття. І як цікаво. Хоч би скоріше ранок. Поїду до обсерваторії…
В готелі всі сплять. Навколо мене тиша. І мої думки. Знову згадується Василь, наше дивне знайомство і ще дивніше його зникнення. Так до цього часу нічого не вияснили. Вчені поставилися скептично до неофіційного повідомлення про приліт космічного апарата (тим більше, що тоді в закордонній пресі багато говорили про польоти якихось космічних тарілок і блюдець). Кілька слідчих, а також астрономи розпитували єдиного свідка дивовижної події — Льоньку, але він нічого путнього сказати не міг. «Кругле, блискуче, гаряче» — і все. Коротше кажучи, справу зам’яли, питання залишилося відкритим. Дружина професора Діжі не дуже й побивалася за чоловіком, вона одержала добру пенсію і жила одна-однісінька в хорошій квартирі. А років їй було всього двадцять. Так що пригода швидко забулася, а оце недавно в квартирі професора Діжі з’явився франтуватий суб’єкт. Мені про це розповідали студенти з факультету астрофізики. Що там у них буде далі — не знаю, та й знати не хочу. Ненавиджу таких, як ця заблуда… І що в ній бачив Іван Ігнатович — просто диво. Хіба тільки те, що молоде…
Ну а що стосується Василя, то про нього згадувати нікому було. Він же сирота. Між студентами ходили якісь непевні чутки, а згодом вони зникли. Тільки я день у день думала про його незвичайну долю. Ба ні, неправда!.. Ще не забував Василя дід Данило — куговщик. Оце перед захистом диплома я завітала до його старенької хатинки. Він був один. Льонька ще не приїхав на літо.