Читать «Стріла Часу» онлайн - страница 100
Олесь Бердник
— Ось що, діти мої, — строго відповів дід. — Щоб мені більше про це не нагадували… Які там лікарі! Старому шкарбану сто років, а вони йому лікарів збираються привозити! Труну мені треба готувати, а не лікуватись…
— Ви що, може й труну самі собі вистругаєте? — скипів Леонід.
— Чого ж! Якби сила — стругав би, для чого ж людям клопіт чинити? Досить того, що нести мене будуть та закопувати… Ну, ну, не сердьтесь! Я правду кажу, хоч і жартую… Знаю, що й вилікувати мене ще можна, і трохи продовжити життя. Знаю, знаю, читав! Та тільки не треба! Вас усіх не дождуся з другої зірки, а самому скніти не хочеться. Втомився!..
Хлопці пригнічено мовчали. Вони розуміли, що дід Данило ховає за балакучістю свій сум, горе і біль прощання.
— Чого ж мовчите? Хіба поніміли? Чи наперед ховаєте мене? Ну, не звертайте уваги на мене, на мою балаканину… Ви краще скажіть, нічого не захопили міцного? Га? Перехилимо по стаканчику на прощання!
— Захопили! — весело стріпнувся Гнатенко. — Зараз, діду!
— Ну то неси! А я тим часом свій подарунок вам підготую!..
— Який ще подарунок? — зацікавився Леонід.
— Ага, закортіло! — засміявся дід, розгладжуючи густючий хвіст біло-зеленої бороди. — Потерпи…
Гнатенко миттю справився до машини і назад. Він приніс пляшку спирту, кільце ковбаси, відкрив бляшанку з фруктами, нарізав хліба.
— Оце мені подобається, — весело озвався дід, хитаючи пляшкою біля вуха. — Все як колись… Над головою шумить верба, співає хвиля, а навколо старі друзі, діти мої… Наливайте… Це що, спирт? Тим краще! Ну дай боже, щоб усе було успішно! Вертайтеся здорові, сини мої, з Центаври! Ого! Аж загорілося всередині… і в ноги вступило! Добрячий спирт! А тепер я свій суприз покажу… Дніпр! Дніпр! Де ти?
З-за хатини вискочив, дзвінко гавкаючи, пухнастий білий цуцик з чорною латкою на грудях і, підстрибуючи, помчав до діда. Він скочив старому на коліна, облизав бороду, запитливо подивився на космонавтів, ніби дивуючись, що це за люди.
— Де ж сюрприз? — здивувався Горовий. — Чи не оце цуценя?
— Воно! — згодився дід. — Правда, гарне? Дніпром звати. Заберете його з собою в другий світ!..
— Хм, — озвався Діжа. — Чи випадає нам брати собаку з собою?
— Що значить: чи випадає? — образився дід. — Хіба можна від друзів одмовлятися? Собака — це друг! Може, він вам згодиться! А ні — просто нагадає рідний край, Дніпро широкий і мене, якщо я вам не в’ївся в печінки!.. Ну як, берете?
— Обов’язково, діду! — розчулено сказав Горовий. — Спасибі! Знатний подарунок!..
— Ну втішив старого! Значить, і в політ візьмете?
— Візьмемо, даю слово!..
— Отож то! Це все одно, що я побуду на Центаврі!.. Ну, наливай ще по одній!..
Слова діда перебив чийсь вигук біля будинку. Всі дружно оглянулись. Хлопчина-диспетчер біг до верби, махаючи в повітрі білим папірцем.
— Що трапилося? — занепокоєно крикнув Горовий.
— Спішна телеграма з космодрому. Наказали негайно передати!..
Горовий схопив папірець, похапливо прочитав текст:
