Читать «Стріла Часу» онлайн - страница 101

Космонавти широко розкритими очима дивилися на Горового, неспроможні вимовити й слова. Тишу порушив голос діда.

— Що сталося, хлопці? Куди вас викликають?

— Невідомо, — тихо відповів Горовий. — Але щось трапилося надзвичайне, якщо відміняється політ! Ну, товариші, мерщій до машини! Прощайте, діду, нам треба їхати!..

— Прощайте, сини! — тремтячим голосом сказав дід. — Дніпра ж не забудьте!

— Беру! — крикнув Василь-старший, підхоплюючи цуценя на руки. Воно загавкало, пориваючись до діда.

— Нічого, звикне, — сказав дід, махаючи рукою навздогін космонавтам.

Всюдихід помчав по піску, піднявши хмари куряви. Дід жадібно прислухався до затихаючих звуків машини, яка везла назустріч тривожній долі чотирьох людей і одне цуценя — найближчих, найрідніших старому Данилу істот…

ЗМАГАННЯ ВІДМІНЯЄТЬСЯ

Барбара колишеться на гребені велетенської юрби, завмираючи від хвилювання і невимовної радості. Сотні рук обережно передавали її все далі й далі від космольота, бо кожен хотів хоча б доторкнутися до героїні, яка переборола жахливі простори Космосу, прославляючи розум і трудові руки американського народу.

— Досить! Досить! — кричала дівчина, махаючи руками.

А юрба шаленіла, впивалася тріумфом зустрічі. Гучномовці гриміли привітальними промовами, урочистими маршами.

— Досить! Я втомилася! — надривалася Барбара, знеможено заплющивши очі.

Люди помітили стомлене обличчя героїні і понесли її прямо до широченної стрічки шосе, де опустили біля відкритого автодиска. З сидіння водія встав сам шеф Самуел Герд. Його красиве, завжди суворе обличчя посміхалося, чорні очі з-під густих брів блискали вогниками радості і схвалення.

— О, шеф! — розчулено вигукнула дівчина.

— Здрастуй, зірко моя! Здрастуй, дівчинко! — ніжно промовив він, цілуючи її в чоло. — Ну, молодчина, потішила! Але ніжності потім, сідай скоріше в машину! Бачиш, нас знову оточують!..

Дівчина засміялася, посилаючи повітряні поцілунки юрбі. Тисячі горлянок заревли, засвистіли. Під акомпанемент тих звуків автодиск піднявся над дорогою і на пружній повітряній подушці помчав від космопорту. Гул привітань затихав удалині. Герд скоса позирнув на Барбару. Вона впивалася чудовими краєвидами Флоріди, на повні груди вдихала густе цілюще повітря батьківщини.

— Які неповторні місця, шеф! Яке щастя знову повернутися на Землю! Але куди ви мене везете?

— На свою віллу!

— О шеф, спасибі вам, але я раніше хочу зустрітися з мамою!

Герд серйозно поглянув на дівчину, поклав свою долоню на її тонкі пальці.

— Потім поїдеш до мами. А тепер — до мене. Не сперечайся, дочко, так треба!

«Дочкою» шеф звав дівчину ще відтоді, як вона два роки тому прославила концерн Герда сміливим польотом в систему Юпітера, і тому Барбара ставилася прихильно до такого звертання.

— Що ж трапилося, шеф? — запитала вона знову. — Не встигла я прилетіти, а ви мене арештовуєте…

— Сюрприз! — лаконічно відповів Герд. — Не пожалієш!

— Ну коли так, то згодна! Затамую жіночу цікавість і дотерплю до вілли…