Читать «Стріла Часу» онлайн - страница 98

Юрба захвилювалася, рев голосів заглушив диктора. Потім на екрані з’явилося небо, а на його тлі — голубуватий корпус космольота. Корабель повільно опускався в центрі космопорту, гальмуючи падіння могутніми вибухами двигунів. Страшні вихори підняли хмари пилу, в повітря полетіли кашкети, капелюхи, екран затягла жовта імла.

Горовий інстинктивно відхилився од телевізора, похитав осудливо головою.

— Занадто експансивно поводять себе американці! Так і до каліцтва недалеко.

Його перебив голос диктора, який знову вплівся в шум юрби.

— Уважно дивіться, дорогі глядачі! Курява розходиться. Ми вже бачимо корабель. Він приземлився! Ура, ура! Ви чуєте привітальні крики?! В корпусі відчиняється люк! Слідкуйте уважно! Зараз вся Америка, весь світ побачить фею Космосу, незрівнянну золотоволосу Барбару!

До корабля підповзли спеціальні ліфти на колесах. В отворі люка з’явилося кілька постатей. Супроводжувані бурею привітань, вони ввійшли в кабіну ліфта і спустилися вниз. Ось вони вже на полі космопорту. Нестримний потік людей, змітаючи лави поліції, мчить до героїв, оточує їх, на хвилі рук викидає вгору, понад головами. В центрі екрана на мить з’явилося усміхнене, щасливе обличчя Барбари. Вона зірвала з себе пілотський шолом, махає ним в повітрі…

Горовий стиснув кулаки, щоб стримати хвилювання. Серце тривожно і боляче забилося. Що з ним? Чому? Знову образ цієї дівчини ятрить душу минулим болем! Та тепер вже ненадовго. Через чотири дні — політ, все забудеться, як забулося далеке, нужденне дитинство!

Горовий різким рухом вимкнув телевізор, встав з крісла. Товариші здивовано поглянули на нього.

— Що з тобою? — запитав Гнатенко. — Ти не цікавишся передачею?

— У нас є важливіші справи, — підкреслено сухо відповів Горовий. — А тут, крім шуму, нічого не розбереш!..

Діжа багатозначно перезирнувся з друзями, але промовчав.

— Що ж ти пропонуєш? Адже ми завершили всі справи на Землі. Лікарі забороняють нам відлучатися…

— Далеко, — уточнив Горовий. — А я пропоную з’їздити до діда Данила. По-перше, це зовсім рядом, а по-друге, ми його вже можемо не побачити після повернення. Ну як, згода?

…Через годину всюдихід-амфібія, минувши густі хащі заповідника, виїхав до рукава Дніпра. Підминаючи соковиту траву, машина наблизилась до знаменитого горба, де стояла хатинка старого куговщика Данила. Тепер на тому горбі побудували трьохкімнатний будиночок, де жив молодий хлопець-диспетчер сигнальної лінії на Дніпрі, який замінив кілька років тому діда Данила.

Космонавти вийшли з машини і поволі рушили до будинку. Недалеко від нової споруди приліпилася під вербою знайома халупа діда. Вона дивилася підсліпуватими вікнами-очицями на Дніпро і, здавалося, плакала добрими сльозами жалю за минулим, яке безжалісно спливало і спливало в невідомі далі разом з журливою річковою хвилею.

— Стоїть, — щасливо засміявся Горовий. — Стоїть, як милий пам’ятник нашій юності…

— Не дав дід зруйнувати, — обізвався Леонід. — Хотіли старого перевести в цей будинок. Не захотів… Каже, до мене гості приїжджають, давні знайомі, і ви ні чорта не розбираєтеся в психології. Навіть бюрократами назвав! Ну, представники пароплавства, звичайно, посміялися, махнули рукою і залишили діда й хатину в спокої…