Читать «Великий день інків» онлайн - страница 90

В голові Себастьяна виникло раптове рішення. Вони негайно підуть до старого Антоніо і поведуть із ним дипломатичну гру. Негайно до Антоніо! Здається, це зовсім близько, можна обійтись і без коней.

Аркаяліс нервово затупцював на місці. До Антоніо рукою подати. Але вони мають поспішати. Телеграф передав, що через три години до них прилітає із своїми хлопцями полковник Артуро де Бракватіста…

— Чого ж ви мовчали досі! — скочив як ужалений комісар. — Де телеграма? Покажіть! Оце? Так, так. “Забезпечте умови негайного проведення операції”.

Комісар на мить задумався. До них прибуває командир парашутного батальйону полковник Бракватіста. Були вони колись друзями, вчилися разом, та розвела їх доля по різних шляхах: Себастьяна Олів’єро — в глуху сельву, полковника Бракватісту — в особисту гвардію пана президента. Хитра лисиця! Та, власне, й зараз видає себе за щирого Себастьянового приятеля. Доводиться робити вигляд, що віриш. Але ж Олів’єро знає ціну тій дружбі. Це ж через нього він опинився в цій глушині. Коли діла хунти погіршали і в усьому світі зчинився галас про свавілля генерала Батіса, довелося провести цивільні вибори. Генерал став “паном президентом” і навіть зайнявся “чисткою” свого апарату: поменше, мовляв, військових, поменше тих, хто брав участь в захопленні влади, хто звалив Матаразо. Отоді полковник Бракватіста й порадив Батісові “очиститись” і від таких типів, як Себастьян Олів’єро. Полковник Бракватіста став кричати на мітингах, що він був і лишається прихильником “демократії”, а Олів’єро має тяжку політичну біографію, і йому краще зникнути подалі в провінції. Аби заспокоїти іноземних дипломатів, пан президент послухав свого охоронця, і Себастьяна було усунено з поста столичного префекта…

— Значить, о сьомій вечора прибувають? — глухо озвався поліцейський комісар і глянув на свій годинник. — Зараз четверта. Маємо ще доволі часу, сержанте. Ходімо.

Тіні від високих дерев перетинали вулицю. Галаслива малеча здіймала хмари куряви. “І де в них сила береться, в цих нікчемних пацюків, — думав Олів’єро. — Живуть на самій тільки воді й маніоцї, а гасають по всіх усюдах, мов лошаки”. Він ішов сердитий, увесь час дивлячись під ноги, і майже не слухав улесливого базікання свого помічника, який ледве встигав за ним.

Нарешті вони дісталися дому Антоніо. Комісар зайшов на подвір’я широкою рівною ходою господаря, схиливши трохи набік голову в крислатому капелюсі й тримаючи руку на кобурі револьвера. В цю мить він весь був уособленням влади й сили.

Старий Антоніо Россаріо сидів під пальмою й вирізував із дерева якусь чудернацьку фігурку. Сонце, пробиваючись крізь листя, вигравало мерехтливими зайчиками на його щедро полатаній сорочці. Чорні висушені ноги у виразках і подряпинах скидалися на дерев’яні колодки.

Дехто казав у селищі, що Антоніо Россаріо — ворожбит. Він жив одним життям з деревами й рослинами, він знав таємничу мову сельви, по голосах звірів умів передбачати погоду. Бородатий, закустраний, ніби трошки не сповна розуму, він і справді умів заклинати звіра і носив у своєму серці стільки лагідних теплих слів, що під його батьківським поглядом нещасні каучеро забували про свої хвороби і проймалися вірою в своє неминуче й негайне одужання.