Читать «Великий день інків» онлайн - страница 89

Біля приміщення мерії на комісара чекав сержант Аркаяліс.

— Я маю повідомити вам дуже важливу новину, комісаре, — заговорив він, допомогаючи своєму шефові злізти з коня.

— Слухаю вас.

Аркаяліс причмокнув м’ясистими губами і для чогось схопив себе за горлянку. Можливо, цим рухом він хотів показати, що дуже скоро все має скінчитися для їхніх ворогів саме так, добрячим зашморгом на шиї.

— Пентаха, один тут дурень, ну справжнісінький дурень і невіглас, зробив сьогодні дуже важливі зізнання. Сеньйор комісар, очевидно, пам’ятає Пентаху? Отакий жилавий, зовсім лисий каучеро з проваленим носом. Живе в сусідстві з Антонїо Россаріо, у котрого син зв’язався з бандитами. Аркаяліс при цих словах аж підгецькував, простуючи поряд з комісаром до високого ґанку. Той його слухав неуважно, похмуро, певно, зайнятий якимись своїми думками. Раптом Пентаха прибіг до мерії і під великим секретом розповів Аркаялісу, що його сусід Антоніо Россаріо тримає зв’язок із бандитами…

— Стара пісня, — урвав свого помічника Олів’єро, долаючи останню приступку дерев’яного ґанку.

Відчинив двері і зайшов до прохолодного приміщення мерії.

— Еге ж, комісаре, — підтакнув Аркаяліс, запопадливо підставляючи шефові стільця. — Сідайте, прошу вас. Так от, розповідає він мені про тих бандитів, а я собі й метикую: кажи, кажи, ми вже давно рознюхали все це. Не думай, що поліція дарма собі боки відлежує. А він і говорить: цей Россаріо чекає з нафтових розробок Бакарайбо свого старшого сина, який має прилетіти від своєї профспілки. Він там за червоного лідера. Оце, думаю, новина. Молодчина ти, Пентаха, кажу я йому. Одержиш землю. Як заарештуємо Антоніо Россаріо, всю його землю віддамо тобі. Він зрадів, звичайно, мало не кинувся цілувати мені руки. Клянеться, що винюхає того Россаріо, куди б він не сховався.

Себастьян Олів’єро підвівся, підійшов до невеличкого віконця. В кімнаті з необкладеними дерев’яними стінами було якось незатишно, темно. Біля дому, в сусідньому дворі, мале хлопченя ганялося за індиком. Індик то відскакував убік, то раптом, круто повернувшись, бив переслідувача крильми. Хлопчик весело реготав.

Дивлячись на цю сцену, Олів’єро позіхнув. Він не любив дітей. Вони ніби нагадували йому про його особисте невдале життя, про трагічний кінець його залицянь до красуні Ернестіни. Доля так і не подарувала йому ні сім’ї, ні дітей, ні багатства, і він, зовсім зачерствівши серцем, дивився тепер на світ холодними злостивими очима.