Читать «Великий день інків» онлайн - страница 78

— Ми можемо його шукати, можемо не шукати, нічого не зміниться, — констатував незаперечним тоном професор Крутояр. — Бо тут, друзі мої, йдеться вже не про Олеся, а про нашу експедицію в цілому. Як це не звучить гірко, а в моїх, батькових вустах навіть аморально, ми повинні зізнатися собі, що ми безсилі. Можливо, вранці дещо з’ясується.

— Про що ви говорите? — досить грубо кинув Самсонов, якого навіть образила отака, скажемо прямо, байдужість Василя Івановича до долі свого зниклого сина. — Ви хочете, щоб ми згодилися на ваші песимістичні висновки. Ви хочете, аби ми просто лягли в свої гамаки І чекали ранку. Ви вважаєте це гуманним…

— А що вважаєте гуманним ви, мій молодий друже? — спалахнув раптом професор Крутояр.

— Боротися! Діяти! Облазити всю сельву, всі кущі…

— Всю сельву не облазить навіть армія в десять мільйонів чоловік. Шукати зараз мого сина — це все одно, що шукати оту саму голку в сіні, про яку говорять усі прислів’я світу. А якщо говорити серйозно, нам залишається тільки одне: дочекатися дня й тоді зажадати від місцевих властей прямої відповіді: чого вони хочуть від нас? Повернення? Відмови від нашої рятівної місії? Звертання до пана президента про допомогу? Навіть дурневі ясно, що нас грубо й брутально шантажують. Об’єктом шантажу став, на жаль, мій син Олесь. Мета шантажу… ось її і слід найперше з’ясувати. Коли ми дізнаємося про все, я гадаю, що висновок може бути тільки один… — Професор завагався. — Ви самі розумієте, який має бути висновок.

— Так, висновок один — припиненння нашої експедиції, - вигукнув Бунч. — Звичайно, за умови, що хлопчик повернеться живий і здоровий…

У палких розмовах минула ніч. Далеко над краєм сельви почало братися до світання, річка запарувала, тонкий серпанок туману завис над густими кущами в березі. Попри всю збудженість і весь біль втрати людей стало хилити до сну. Це вже був навіть не сон, це була якась велетенська сила тяжіння, що впала на них і придавила до гамаків, до непорушної ланчії, яка обезволила всіх, забрала у кожного волю, свідомість, бажання думати і діяти.

Сон був нетривкий, якихось півгодини, може, й того менше, бо й сонце ще не встигло виткнутися з-за далекої смуги сельви, не встигло забарвити багрянцем спокійне плесо ріки, як раптом внизу почулося скрадливе плескотіння весел, якесь перешіптування, далі пролунав обережний стук піроги об суденце, відтак над бортом з’явилися брунатні руки, брунатне обличчя, і ось уже на дощаному покритті палуби стоїть Олесь.

Ті, що поставили його на кораблик, вмить зникли, плюскіт весел розтанув, велика передранішня тиша оповила світ. Олесь постояв хвилю, певне, не знаючи, що йому далі робити, зробив крок у бік тенту, побачив в гамаках свого батька, Бунча й Ілька, наблизився тихцем до них, стягнув з ніг свої сандалети, обережно ліг у свій гамак і одразу ж поринув у теплу гойдливу хвилю сну.