Читать «Великий день інків» онлайн - страница 48

Олесь підвівся. Підійшов до дверей, хотів відчинити, але виявилося, що вони замкнені. Його заперто. Раптовий ляк пронизав серце. Згадалася дивна балачка Фернандо, як він намовляв ковтнути питва з темної пляшки і яке воно було солодкаве, дурманливе.

Штовхнув двері дужче — вони не піддалися. Він натиснув на них плечем — все одно не зрушилися. І нікого нема, покликати б, попросити допомогти. Страх дедалі дужче проймав хлопця, він уже починав розуміти, шо тут щось негаразд, його заманили в пастку. Але нащо? Нічого не міг втямити.

Сів на брезентову постіль, почав згадувати. Цей Фернандо… весь час він ховався по кутках, ні з ким не розмовляв, погляд опущений донизу, вузенькі губи міцно стиснуті. Про свого сина щось говорив, про російську мову… Брехав, брехав!.. І тепер ясно — він просто втік. Йому страшно лишатися на цьому кораблику, він боїться індіян, ті можуть знову напасти І спалити “Голіаф”.

Десь почулися голоси. Батьків, чи що? Може, його шукають, а він тут. От пригода! Якби Козлик дізнався, то вже не малював би карикатур. І тонконіжка не хіхікала б. У них там зараз, у Києві, зима, усе навпаки, північна півкуля вся в снігах, в морозах, хлопці катаються на ковзанах. Але що робити? Знову пролунав чийсь голос. Ні, не голос, а гучна лайка, мовби прокляття. Треба звідси вибиратися.

Двері міцні, з товстого дерева, заперті ззовні. Ось віконце. Тоненька шибка. Натиснути ще дужче… Скло тріснуло і посипалося. Маленькі квадратики рам, в такі не протиснешся. Він ліг навзнак на постіль і ногами видавив усе віконне сплетіння. Воля! Просунув голову, тулуб, далі подався усім тілом і знову почув, як хтось когось лаяв. І начебто бив. Шум долинав знизу, з моторного відділення. Круті сходи вели до царства Сильвестра з його машинерією, механізмами, інструментами, де. так добре сидїлося, стільки було мовлено всякого.

Олесь обережно переступив поріжок і почав спускатися по приступцях вниз. Тут аж вжахнувся. Біля двигуна борюкалися два тіла, вірніше, могутній Сильвестр когось давив на підлозі. Давив, душив, бив своїм кулачищем. Під Сильвестром звивався молоденький худорлявий індіянин і жалібно скиглив. Сильвестр лівою рукою тримав його за горлянку, правою бив навідліг по голові.

Одним стрибком хлопець подолав відстань, яка ще відділяла його від Сильвестра, і схопив матроса за м’язисті плечі.

— Сильвестре, не вбивай його!

Від несподіванки матрос аж зойкнув. Йому здалося, що це злий дух обплутав його тіло. Він увесь розслаб і, насупившись, глянув на Олеся.

— Сеньйоре, ви не хочете смерті цього негідника? А ви знаєте, чого він тут? Він хотів зламати мій двигун, бив ключем по трубах, рвав дроти. Його підіслали люди апіака, щоб зупинити наш “Голіаф”.

— Все одно не вбивай його, Сильвестре, — благальним голосом попросив Олесь.

— Ваша воля, сеньйоре, — сказав Сильвестр, і потягнув індіянина до трапу, виволік його нагору, кинув біля поручнів. — Смердючий виплодок сельви! Убивати вас мало! Бережіться його, сеньйоре! Апіака вбивають навіть тих, хто дарує їм життя. — І зник у своєму моторному відсіку.