Читать «Великий день інків» онлайн - страница 47

— Гаразд, — в’яло посміхнувся хлопець. — Купатися не буду, не ті місця.

Він піднявся по трапу. Вдалині маячили темні смужки індіянських човнів. Вечір западав швидко, майже без сутінків. На східному небокраї з’явились перші зірки.

Раптом з маленьких дверцях визирнув матрос Фернандо, махнув хлопцеві капелюхом:

— Сеньйоре, а зайдіть-но до мене.

— До вас? — здивувався хлопець.

Його запрошував майже незнайомий дядечко, якийсь надто сторожкий, дуже затаєний, що не вступав з пасажирами ні в розмови, ні в ділові контакти. А тут — запрошує.

То й підемо. Чого ж? У Фернандо досить затишна каютка, дерев’яне ліжко вкрите цупким брезентом, на тумбочці — біблія в чорній оправі. Фернандо намагався бути ввічливим і навіть трішки наче запобігав перед хлопцем. Щось, може, хотів вивідати? Чи йому нудно самому? Припросив Олеся до свого брезентового ложа, дуже ввічливо запитав, як йому ведеться, чи не нудьгує без товаришів. У нього вдома теж є синок, ходить до католицької сільської школи, вони там вивчають російську мову.

— Може, він хоче поїхати до нас у Радянський Союз? — прямо запитав Олесь.

— Обов’язково поїде, сеньйоре. — В голосі Фернандо прохопилися нотки занепокоєння, він мовби до чогось прислухався. — Всі ми діти христові, сеньйоре. Я дивлюся на вас і тішуся від того, які гарні ваші люди. Нікого не ображаєте, ніякої грубості… Комуністи, так?

— Я не комуніст, я ще тільки піонер, — сказав з легким усміхом Олесь, і йому чомусь стало неприємно від того, що він говорить про дорогі речі так просто з цим хитруватим дядечком.

Потім Фернандо став пригощати Олеся, виклав перед ним на ліжку маніокові коржі, якісь пундики з гіркої муки, якісь горішки, насіння, все те було в поросі, брудне, залежале, і Олесеві не хотілося куштувати бодай щось, але й відмовлятися було якось незручно. Ось хіба що ці горішки, маленькі й міцні. На них і зубів не вистачить.

— Я вам дам щипці, можете розлущити, — сказав Фернандо, і його очі знову якось нервово сіпнулися вбік, він мовби став наслухатися до чогось.

Поїли горішків, погомоніли ще. Фернандо раптом добув велику темну пляшку і сказав хлопцеві, що це особлива вода, вода зі священного джерела духа Кахуньї, хто її спробує, той буде здоровий і міцний, як пума. Ось хай Олесь скуштує трішки…

Було налито в склянку рідини, було дано Олесеві. Трішки відгонило горілкою, і Фернандо пояснив, що в цій пляшці він раніше тримав спирт, ото воно й пахне. Але це нічого, пити можна. Олесь зробив ковток, другий, питво було смачне, солодкаве, чимось схоже на пиво, але від нього враз потемніло в очах, стало млосно. Суденце ішло рівно, ледь поскрипуючи дерев’яним корпусом, щось бубонів над вухом Фернандо, оповідав дивовижну історію про лісових сторуків — духів, яким краще не попадатися на очі, вони безжальні, але дуже бояться грому, лякаються самого спалаху блискавки… Потім Фернандів голос пригас, в очах зовсім померкло, й Олесь поплив на хвилях сну. Заснув чи втратив тяму — хтозна.

Коли опритомнів, сонце вже било збоку у віконце каюти, гуркотів мірно мотор, пахло сушеною юкою, якимись травами. Було задушливо і тихо. Де Фернандо? І чого так тихо?