Читать «Великий день інків» онлайн - страница 39

— Сильвестре! — гукає капітан Пабло в машинний відділ. — Повний вперед!

— Що там, капітане?

Пабло рвучко обертається назад. До нього в рубку піднімається по східцях професор. В очах — насторожена увага. Він, мабуть, теж щось помітив.

— Пабло, чого вони ідуть під берегом? — тихо питає Крутояр, дивлячись на індіянські піроги.

— Мабуть, надумали щось недобре, сеньйоре. Вони озброєні луками, — похмуро озивається Пабло. — Боюсь, сеньйоре професор, що їхні стріли змащені отрутою кураре. Ви знаєте, що таке кураре?

— Так, Пабло, знаю. — Професор, майже беззвучно ворушачи губами, став швидко лічити піроги: — Одна, дві, три… п’ять… десять. Чималенько…

Він підвів голову і раптом побачив, що далеко попереду, посеред річки, немов на урочистих змаганнях, стояло вряд ще кілька пірог. Здавалося, індіяни намагаються блокувати корабель. Це було дивно, неймовірно. Професор ніколи б не подумав, що йому доведеться мати справу з ворожим тубільним населенням. Зрештою, вони сховані за надійними стінами корабля. Немає великого риску, якщо індіяни й намислять щось погане. А втім, що вони все-таки намислили?

Тим часом “Голіаф” наблизився до індіянських пірог, які перетинали ріку. Всі човни за чиєюсь командою зрушили з місця і швидко посунули до карабля. Індіяни, які не сиділи на веслах, посхоплювалися зі своїх місць, підняли над головами луки й списи і сповнили річкову просторінь відчайдушними криками. Вони неймовірно галасували, люто, войовничо потрясаючи в повітрі зброєю і, певно, намагаючись залякати пасажирів “Голіафа”.

Професор стояв вражений.

Капітан Пабло схопив його за плечі і, немов пробуджуючи від сну, щосили трусонув.

— Негайно всім у трюм! — закричав розпачливо. — Кураре! Чуєте, сеньйоре професор? Кураре!

Страхітливе слово ніби електричним струмом пронизало мозок. Треба якнайшвидше сховатися в трюмі.

Збігаючи по східцях на палубу, професор спробував заспокоїти себе: “Чому неодмінно кураре! Хіба ми заподіяли індіянам щось погане? Капітан застерігає, очевидно, про всякий випадок”.

Бунч, Самсонов і Олесь, почувши наказ капітана, сполошилися.

— Спускайтеся швидше! — наказав Крутояр, квапливо підходячи до них. — Індіяни, здається, замислили щось недобре. Ану, Олесю, негайно в трюм!

Усі зайшли до тісного трюмного приміщення, що правило за кают-компанію. Посідали на дубові лави попід стінами. Сторожко почали прислухатись до невиразних звуків, які долинали ззовні. Сиділи, думали й мучились через своє безсилля.

Самсонов перший не витримав мовчанки:

— Гляну, що там робиться.

Схопившись за поручні, ривком вискочив по трапу на палубу. Ріка сяяла сріблом. Капітан Пабло, як і раніше, стояв у своїй рубці. Трохи заспокоєний, Самсонов, розправивши плечі, пішов до носа. В цю мить він побачив дві чорні, лискучі голови. Вузенькі очі войовниче дивилися на нього з-за борту.

Від несподіванки Самсонов відступив назад. Якесь марення, наслання, гра уяви. Хотілося думати, що це просто зринули в пам’яті кадри якогось кінофільму, щось із давніх пригодницьких стрічок про героїв Жюля Верна. Паганель, діти капітана Гранта, австралійські каторжники, прерії, джунглі Патагонії…