Читать «Великий день інків» онлайн - страница 38

— Скажіть їм, капітане, що хінін ми даруємо.

Капітанова заява викликає серед натовпу пожвавлення. Широкі, гостро розрізані очі під чорним волоссям зблискують підозрою й острахом. Індіяни не вірять. Білі сеньйори не можуть дати задарма ліків, білі люди напевно хочуть вчинити недобре з бідними індіянами.

Крутояр переконує нещасних, шо це подарунок. Він не візьме за хінін жодної пезети.

Жодної пезети?

Якийсь добрий дух, а не людина з’явилася перед затурканим натовпом. Добрий дух з сивими вусами і привітно-лукавим поглядом очей. Він простягує відкриту коробку, в якій лежать блискучі, дорожчі за золото пакетики ліків. Крутояр майже силоміць вкладає їх у долоні індіян. “Беріть! Це, звісно, не врятує вас, але бодай на день-два полегшить страждання. Беріть, люди добрі!”

Очі на вилицюватих обличчях тепер світяться радістю.

Для Ілька це сама нагода. Завзятий кіноаматор, він миттю дістає кінокамеру, прикидає на око експозицію, накручує пружину, стає трохи оддалік:

— Сеньйоре Пабло, попросіть усіх стати біля трапа.

Ілько приміряється об’єктивом до індіян, мружиться від нетерпіння. — Швидше, швидше, доки сонце не заповзло за хмару!.. Блискучий кадр до загальної етнографічної колекції географа… Що таке? В чім річ?.. Гості невдоволені, їх щось злякало, може, образило?

— Сеньйоре Пабло…

— Ах, сеньйоре Самсонов!

— Ці індіянські красуні, мабуть, соромляться виступати переді мною в своєму натуральному вигляді. О люди! Ваші голі тіла є найкращою оздобою планети. Ставайте, хутчіше ставайте!..

Ілько бігає, розмахує руками, метушиться, цупить до трапа якогось юнака, поряд ставить високу жінку, потім ще підлітка… Однак усе даремно. Індіяни вперто супляться, обличчя їхні — ворожі, у декого злякані. Якийсь сухорлявий дідусь з кістлявим лицем, трясучи лобатою головою, простягує Ількові коробочку з хініном.

— Та що сталося? — зводить у подиві брови Самсонов.

— Старий не хоче хініну, — пояснює Пабло. — Він каже: “Нехай краще естрангейро (чужинець) візьме назад хінін і не забирає їхніх облич”.

— Он воно що! — вигукує Крутояр. — Припиніть, Ілько! Це схоже на екзекуцію.

— Але ж я… ніякої шкоди… — упирається географ, крутячи в руках кінокамеру. — Матимемо зайвий документ…

— Ви кривдите людей. Дайте їм спокій!

Ілько, мов ображений хлопчик, спускається вслід. Нічого не вдієш! Тут свої звичаї, свої закони.

Нарешті суденце відчалює. Попереду знову жовті хвилі ріки і нестерпне сонце…

Маленький невтомний “Голіаф” посувається річкою. Мандрівники шостий день у дорозі. Вечоріє. Затуманений диск сонця незабаром сховається за обрій.

Капітан Пабло пильно вдивляється в берег, йому не подобаються дві індіянські піроги попід лівим берегом. Ніби мисливські собаки, скрадаються вони між зеленими заростями. Диявольськи дужі руки в тих індіян. Як вони женуть свої човни!

Пабло стежить за пірогами. Їх уже три. Ось до них приєднується четверта, потім п’ята. І в кожній — озброєні індіяни. Капітан Пабло звик вірити своїм очам. Він добре бачить луки й стріли в руках червоношкірих. Проти кого ж ті луки? І куди поспішають маленькі човники?