Читать «Великий день інків» онлайн - страница 180

Пеони, вимахуючи зброєю, навперебій вигукують:

— Не пускать їх у священну печеру!

— Це вони опоганили її!

— Перевішати як собак!

Ганкаур, оточений своїми бійцями, стояв під високою скелею, готовий до бійки. Хижі очі апіака люто обпалювали повстанців.

— Мої воїни підуть в долину, — сказав твердо касік молодому креолові, коли той став розпитувати, в чому річ. — Ми прийшли з миром. Ми запалили вогонь на священній горі…

— Ніхто вас не зачепить, Ганкауре…

— Я не Ганкаур! — спалахнуло гнівом і гордістю обличчя білолицього вождя.

Його вигук розітнув тишу, як крик зраненого звіра, це був крик образи, крик погірдливості й величі. І всі відчули раптом, що касік мовби перемінився на обличчі, і вже не він стояв, і вже інше щось з’явилося в його рисах, в усіх його поставі. Збожеволів, чи що?.. Він — не Ганкаур!

Він не індіянин!..

— Всі тебе добре знають, можеш не відмовлятися, — гнівним голосом сказав Орнандо, відчуваючи на собі підозрілі погляди воїнів.

— Я — П’єтро, син доктора Коельо і брат сеньйори Ернестіни, — виголосив тоном заклинання білолиций індіянин, і в цю мить Орнандо здалося, що в його очах змигнули якісь далекі й рідні йому вогники.

“Невже?.. А злочини його! А кров на його руках!.. — думка Орнандо шалено нуртувала, намагаючись оборонитися проти гарячого натиску жалю й співчуття до цієї великої, втраченої людини. — Все одно він буде відповідати за все. Його минуле не можна ні викреслити, ні забути”.

Люди непокоїлися, серед партизанів пронісся загрозливий шепіт, очі їхні випромінювали гнів. Лісові лицарі вже готові були до розправи над вождем апіака. І тоді Орнандо, зібравши всю свою волю, промовив твердо й примирливо:

— Веди своїх людей, касік. Ми ще зустрінемося. Загін іде далі, розтягнувшись по тісній улоговині. Все вище й вище піднімається кам’яниста стежка. Кам’яні брили зависають над головами бійців.

І раптом попереду з’являється заплетений ліанами темний отвір.

Печера! По одному обережно входять бійці під важке склепіння.

Моторошно лунають кроки.

Орнандо йде першим, високо тримаючи над головою смолоскип. Вогкий морок ніби обгортає вогонь непроникним чорним ковпаком.

Ідуть довго, ідуть крізь пітьму, крізь холодний сон віків, і враз, наче хмара розітнулася над головою, стає світло й просторо.

Сумна картина постає перед очима людей. Важко повірити в те, що вони бачать. Скрізь під стінами, на землі, в западинах невиразно біліють людські кістяки, великі, маленькі, перемішані з землею, прикриті зотлілими шматками матерії.

— Більше трьохсот, — шепоче Орнандо.

— Вони прийшли сюди сім’ями, сподіваючись переждати тут натиск апіака, — пояснює голландець. — Але Ганкаур блокував печеру і зморив тауліпанг голодом.

Орнандо вище піднімає смолоскип. Жовтаве світло зливається із кволими променями сонця, що ллються згори.

— Ми ще згадаємо цю печеру, — промовляє молодий креол, немов складаючи клятву. — Ми ніколи не забудемо останньої стежки вільних людей сельви.

Того ж дня за наказом доктора Коельо Ганкаур був арештований.

— П’єтро, — тремтливим від хвилювання голосом сказав командир повстанців. — Ти був моїм сином і лишився ним. Ти привів до нас своїх воїнів, щоб допомогти нам в боротьбі за свободу. Я знаю все. Знаю, як ти піднявся на священну гору Комо і запалив там сигнальний вогонь. Але ти вчинив стільки злочинів, що їх не може простити людська совість. Хай суд республіки вирішить твою долю.