Читать «Великий день інків» онлайн - страница 179

Ван-Саунгейнлер співчутливо дивиться на професора. Син? Він теж втратив сина — ще півроку тому. Власноручно поховав його біля Ріо-Оскуро. Клята лихоманка зробила своє діло. Це були важкі дні, їх переслідувала поліція, доводилося кожної ночі переходити з селища в селище, плутати сліди.

— Я дав собі слово, — каже голландець, — не виходити з сельви до тих пір, доки не розкрию злочину тиранії Батіса. Уряд неофіційно оголосив мене “іноземним ворогом”, за мою голову було обіцяно велику нагороду. Але дякувати долі — тубільці врятували мене. Я вірю в дух народу…

— Пробачте, дорогий колего, в радіограмі ви говорили про таємницю інків і якийсь злочин.

— Так, професоре, страхітливий злочин нашого часу. “Стежка інків” привела мене до правди. Якщо ви маєте бажання й змогу…

Він не договорив фрази. Бійці враз розступилися, і всі побачили в кінці галявини невелику групу індіян. Озброєні луками й списами, трохи насторожені, воїни апіака наближалися до командира повстанського загону. Зі всіх боків на них вороже дивилися пеони й каучеро.

Індіян очолював білолиций вождь Ганкаур. Поряд з ним ішов худорлявий юнак в коротеньких штанцях, в розірваній голубій сорочці. Це був Олесь. Жадібно цікаві очі його швидко роззиралися на всі боки.

Раптом Олесь прояснів на обличчі. Стишив крок. Притиснув до грудей кулаки.

— Тату! — вигукнув він здавленим голосом і чимдуж кинувся до професора Крутояра.

Ганкаур іде першим. Він краще за всіх знає дорогу, кожен виступ на ній, кожен камінець. Це він з своїми воїнами загнав у глибокі печери Комо людей тауліпанг, щоб тут віддати їх на поталу голодній смерті.

Ван-Саунгейнлер на ходу розповідає Крутоярові історію злочину. Тауліпанг були раніше могутніми й непокірними. Вони не схилялися перед можновладними білими володарями. Жили напівдиким, мисливським життям, обробляли свої нужденні поля. Вождь тауліпанг Нангеу вперто не хотів визнавати над собою всевладдя бездушних чиновників. Вперто й з особливим натхненням провадив він традиції прадідів: щороку в день доброго духа Кахуньї він запалював на вершині гори Комо вогонь свободи й непідлеглості. Хоч сам був темним і забобонним, однак дещо тямив в історії, пам’ятав, що саме на цих землях доживали свого життя останні нащадки інкських воїнів. Тож він поклав собі за мету стати месією свого народу, підняти людей на боротьбу і відвоювати для них бодай частку втрачених свобод. Звісно, такі настрої касіка стали відомі поліції. Чорний Себастьян почав відтісняти людей тауліпанг у сельву, позбавив їх земельних наділів, позбавив навіть права купівлі зброї і продовольства. Зрештою, щоб остаточно розправитися з бунтівливим племенем, поліція вирішила знищити його головні роди. Воїни Ганкаура…

Раптом попереду почулися крики. Там зчинилася сварка між пеонами й апіака.

Орнандо кидається вперед.

— Що сталося?