Читать «Великий день інків» онлайн - страница 161

— Ми самі… - юнак запнувся на слові, почервонів, — пробачте, сеньйоре, скоро ви про все дізнаєтесь.

— Я вірю вам, Орнандо. Робіть своє діло. — До них підійшов Мігель Россаріо, і професор гостинно припросив його до вогню. — У нас, як бачите, остання нарада перед вирішальним походом…

Він не договорив фрази. Рушничний постріл розітнув повітря, немов удар грому. В наступну мить ватага озброєних людей затопила брудною повінню двір ранчо.

Крутояр не встиг схопитись на ноги, як його повалили на землю і зв’язали. Важкий чобіт вперся йому в груди.

Орнандо з криком: “Нас вистежили!” — вистрелив у якогось дебелого суб’єкта, але в нього вирвали з рук револьвер і ударом кулака збили з ніг.

Таємничі суб’єкти нишпорили по дворищі, чулися удари прикладів по дверях і вікнах, голосна лайка.

Крутоярова голова паморочилася, він підвівся на лікті й побачив, що біля нього лежать із скрученими руками Бунч, Ілько й Мігель.

— Олесю! — закричав він щосили. — Олесю! Де ти?

Але у відповідь йому пролунав тільки грубий регіт. Ті, що сміялися, стояли півколом навкруги вогню, широкоплечі, засмаглі, з туго набитими патронташами, в крислатих капелюхах. Вузенькі погони горбились на їхніх кремезних плечах. “Невже поліція?” — майнуло в голові Крутояра.

— Слухайте, сеньйоре, — звернувся Крутояр до довгошийого головоріза, який стояв поряд, — покличте вашого начальника.

Той вибалушив очі, немов до нього звернулися з потойбічного світу, й презирливо сплюнув.

Крутояр, пересилюючи біль у грудях, сів. Такого з ним ще ніколи не було. Його, вченого із світовим ім’ям, поважного члена багатьох академій, зв’язали, мов звичайнісінького злочинця…

Він хотів був знову звернутися до хлопця, який чатував біля них із рушницею, але в цю мить, розштовхуючи охоронців, з темряви вийшов присадкуватий чоловік у зеленому мундирі. Це був Чорний Себастьян.

Він підішов до Крутояра і, спинившись за крок від нього, став у розвалькуватій нахабній позі.

— Накажіть вашим людям, розвязати мене, сеньйоре Олів’єро! — промовив з гідністю і ледь прихованим роздратуванням Крутояр.

Комісар кивком голови підкликав до себе двох охоронців, коротко щось сказав їм. Ті підняли професора на ноги. Розв’язали йому руки.

— Сеньйоре Крутояр! — аж сплеснув руками Олів’єро, вдаючи сташенно враженого. — Я не впізнав вас!

— Негайно припиніть це знущання! Звільніть моїх друзів!

Себастьян вовкувато озирнувся. Здається, він перестарався. Може, й справді, ще доведеться відповідати за цих суб’єктів…

— Негайно розв’яжіть іноземців! — гукнув він своїм солдатам.

Олів’єро пройшовся по двору. Він не сподівався такої зустрічі. Але як сеньйор професор потрапив у цю глушину? Може, він зустрічався тут із ким-небудь? Хіба в домі нікого не було?

— Ми застали порожню оселю.

- І ніяких слідів?

— Ніяких, сеньйоре Олів’єро.

Себастьян Олів’єро пішов у дім. Присвічуючи собі ліхтариком, він похапцем озирнувся по кімнаті. Там було порожньо. Знову Ван-Саунгейнлер втік з-під самого носа… Та він, здається, й не заглядав більше сюди. Бідну пташечку так налякали минулого разу, що в неї й крильця підламалися. Дурний телепень, цей Ортіс! Не зумів вистежити клятого іноземця! Тепер спробуй напасти на його слід. Та ще з росіянами буде мороки, якщо не вдасться приплутати їх до змови. Олів’єро був певний, що Крутояр мав якісь таємні вказівки для посланців і що саме тут зустрінеться з ними. І ось тобі на: ні доктора Коельо, ні голландця!