Читать «Великий день інків» онлайн - страница 160

— З першими променями сонця ми понесемо сигнал до Курумба, — твердо мовив Орнандо. — А ти, Тумаяуа, підеш з росіянами.

Він наблизився до Крутояра. Професор, згорбившись, куняв біля вогню.

— Я потурбую вас, сеньйоре, — сказав з властивою йому ґречністю Орнандо. — Тільки-но Тумаяуа розповів мені про дивну пригоду, яка сталася з вами в німецькому селищі. Яким чином ви туди потрапили? Велике щастя, що ви вирвалися звідти живими.

- І ще більше щастя, що ми там побували, — струшуючи з себе рештки сну, сказав Крутояр. — В цьому німецькому поселенні затаїлася страшна змія. Я мушу передати вам звістку від одного німецького друга. — Він важко зітхнув. — Досі не можу прийти до тями після того, що ми почули.

І виклав усе: про професора Ортеля, про його лабораторію, про страхітливі плани створення нової ядерної чи якої там ще бомби. Цей німець у своїх сатанинських планах не відмовляється від дурисвітських замірів Гітлера, він мріє про світове панування. Звичайно, ідиотизм! Але, якщо добре подумати, отакий безумець, як Ортель, може загубити сотні мільйонів людей.

- І що ж робити? — зі страхом запитав Орнандо. — Проти новітньої ядерної зброї ми безсилі.

— Зброї ще немає. Її треба знищити, доки вона не з’явилася, — з холодною рішучістю промовив Крутояр. — І це маєте зробити ви! Тільки ви!

— Яким чином?

— Перемогою вашої демократії, вашої революції. Народ, я в цьому певен, не потерпить на своїй землі отаких негідників і дикунів, як професор Ортель.

Орнандові ясно, він відчуває гордість за свій народ, він зворушений словами радянського професора: “перемогою демократії!” Он воно що. Оці каучеро, пеони, нафтовики з Макарайбо, всі ці чесні люди ідуть тепер на бій не лише проти тирана, їм ідеться відтак не лише про свою волю І свій шмат хліба. Від них залежить доля планети. Аж зараз Орнандо в усій повноті осягнув велич тієї справи, за яку ладен був віддати своє життя. Все, що він бачив: небо, сонце, квіти, усмішка дитини, сльози матері — все було тепер в його руках.

— Професоре, — схилився Орнандо до Крутояра, — я знаю, що ви розшукуєте Ван-Саунгейнлера. Скажіть, яким маршрутом ви збираєтеся іти?

— Про це я хотів би спитати вас, лицарю сельви, — посміхнувся доброю посмішкою професор, мимоволі замилувавшись гордим профілем молодого креола. — Нам тільки відомо, що десь тут є таємнича гора Комо. На картах цивілізованих країн вона ще не позначена, про неї не чули ні академіки, ні географи, ні президенти. Радіограма голландця…

— Вибачте, сеньйоре, радіограми ми не приймали.

— Милий мій Орнандо, біля гори Комо сталася якась тяжка трагедія. Серце підказує мені, що там ми зустрінемо й мужнього голландця.

На обличчі креола проступив скромний, загадковий усміх.

— Я не знаю, про яку трагедію повідомив у своїй радіограмі голландець. Сельва тих районів безлюдна й дика. У нас немає там ні своїх постів, ні друзів. Але скоро… дуже скоро, професоре, гора Комо принесе республіці радісну звістку.

— Ви певні, любий хлопче? — пожвавішав Крутояр.