Читать «Великий день інків» онлайн - страница 151
Юрій Дмитрович Бедзик
Бунч допоміг Олесеві сісти в сідло. Хлопець не опирався. Він тільки повернувся до Тумаяуа і кинув на нього сповнений глибокого осуду погляд.
Через кілька хвилин смерть забрала свою жертву. Індіяни оточили вождя і мовчки схилили голови.
— Треба поховати тіло, — порушив гнітючу тишу Крутояр. — Не можна гаяти часу. Адже ми не певні, що атака не кинуться знову в погоню.
— Апіака не підуть у цей ліс, бо вважають його лісом прокляття, — сказав Тумаяуа.
— Все одно треба рушати.
— Я знаю, сеньйоре.
— Скажи своїм братам, щоб вони викопали могилу.
Тумаяуа важко звів на переніссі брови, його обличчя набрало хижого виразу.
— Закон племені арекуна забороняє ховати вождя в чухай землі, - озвався він по хвилі.
— Але що ж робити? — спитав професор. — Не поверх татися ж нам у селище.
— Не знаю, — переборюючи якісь внутрішні вагання, промовив Тумаяуа.
Крутояр не міг подолати в собі нервового тремтіння. Невже індіяни відмовляться далі проводжати своїх білих друзів? Невже й вірний Тумаяуа зрадить їх?
Тумаяуа радився з братами. Вони стояли над непорушним тілом Палехо й гаряче щось доводили один одному. Кілька разів старший брат Лупу хапався за лука, немовби наміряючись примусити Тумаяуа погодитись із його доказами.
Нарешті Тумаяуа підійшов до Крутояра і сказав йому, що брати відмовляються іти далі. Вони понесуть тіло батька назад у селище. Цього вимагає звичай племені.
— Значить, ви покинете нас? — спитав професор. — Ви залишаєте своїх друзів?..
Тумаяуа опустив голову й ледве чутно промовив:
— Брати повернуться, а я… я йду з вами далі.
В цю мить він згадав тихий голос вмираючої Ернестіни: “Ти підеш до одноокого Артуро і передаси йому сигнал”. Він ніби бачив перед собою глибоко запалі очі жінки, ніби відчував на собі подих смерті. “Гора Комо… вогонь на горі Комо…” — нечутно, як клятву, вимовляли його уста.
Крутояр взяв його за лікоть.
— Твоїм братам загрожує смерть від рук апіака, — сказав він. — Воїни Ганкаура нападуть на Лупу, як тільки він вийде з цього рятівного лісу.
Тумаяуа заперечливо похитав головою. Лупу не піде старим шляхом. Він зверне праворуч і вийде до річки. Там він змайструє пірогу і на ній дістанеться додому. На воді ніхто не перестріне його.
Тим часом Лупу ладнався в дорогу. З тонких палиць були зроблені ноші. На них поклали тіло мерця.
Прощання було коротке й холодне. Очевидно, Лупу вважав вчинок Тумаяуа за негідний. Він кинув йому якесь коротке слово і за своїм індіянським ритуалом кілька разів присів навпопїчки. Те ж саме проробили й обидва його брати. Потім вони підхопили ноші з тілом Палехо і квапливими кроками подалися в гущавину лісу.
На обличчі Тумаяуа не ворухнувся жоден м’яз. Він не промовив ані слова. Із боротьби між почуттям обов’язку і сліпої звички юнак вийшов переможцем.
Вечоріло. Ліс порідшав. Дорога злегка піднімалася вгору. Над головою монотонно гула надокучлива мошва,
Тумаяуа спинився й уважно подивився уперед. Він розгледів поміж дерев невеличку хатину.
Швидким помахом руки індіянин наказав усім лягти на землю, а сам поплазував між кущами. Через кілька хвилин Тумаяуа повернувся назад.