Читать «Великий день інків» онлайн - страница 132
Юрій Дмитрович Бедзик
Тепер бригантина пливла могутньою рікою, сам вигляд якої примушував серця мандрівників стискатися від захоплення й подиву. З кожним днем ріка ставала все ширшою, все величнішою. Зрідка іспанці зустрічали індіянські селища і добували собі продовольство.
Одного разу вони причалили до берега і спитали у червоношкірих: “Куди поведе нас ця дорога?” І червоношкірі відповіли їм охоче: “Ця дорога веде у велику країну Маноа, в землі злих духів і лютих чаклунів. Ви зустрінете немало див: потвор з головою ягуара і людськими ногами, риб з вогненними очима, птахів без голови й без крил. Бережіться цих страховиськ — вони хижі й ненажерливі”.
І знову пливла бригантина широкою рікою, й іспанці бачили безкраї ліси, в яких були потвори з головами ягуара, і бачили у воді риб з вогненними очима й багато інших чудес, казкових і неймовірних, які потрясли їхні душі, але не згасили в них бажання здійснити свій відчайдушний замір.
Минуло ще п’ять днів, і ось перед очима мандрівників відкрилася дивна картина: з лівого боку у велику ріку впадала ще одна, менша річка, і вода в ній була чорна, як ніч, і не бачили вони в ній ні риб, ні ікластих потвор, ні чарівних рослин. “Повернемо в цю ріку, — сказав Орельяно. — Хай називають її всі піддані нашого короля і всі сутні, що живуть на цих землях, Чорною Рікою”.
І коли повернули вони в притоку, вода здалася їм ще чорнішою, і навіть небо над ними потемніло й зробилося загрозливим і зловісним. Довго посувались вони, не зустрічаючи ні людей, ні тварин, тільки похмурі береги наганяли на них страх і смуток. Незабаром на обрії з’явилися гори, і річка увійшла в глибоку ущелину. Іспанці зраділи, як малі діти. Вони відчули себе ніби звільненими від усіх турбот і прикростей, їм стало радісно й весело.
Раптом вдалині з’явились індіянські піроги, в яких стояли озброєні луками й списами червоношкірі. Вони молилися своїм поганським ідолам, сповнюючи річкову долину неймовірним галасом. Потім індіяни завели пісню, а четверо, що стояли на плоту під напиналом, почали кидати у воду золоте каміння. Один з тих чотирьох, сяючий, як сонце, стрункий, вродливий юнак підняв над головою меч і виголосив довге заклинання.
“Це — “золота людина!” — сказав своїм солдатам Орельяно, — ми дісталися з вами в казкову країну Ельдорадо”.
Цілу годину, а може й більше, спостерігали іспанці за урочистою церемонією червоношкірих. Нарешті Орельяно вирішив, як і належало офіцерові іспанського короля, виплисти на середину озера і вступити з богоподібним імператором в переговори для того, щоб, зачитавши йому “рекерьєменто”, зажадати від нього цілковитої покори і відданості іспанській короні й папському престолу.
Тож не вагаючись він і вчинив це. І одразу ж червоношкірі припинили свої моління, і їхні воїни шанобливо розступилися і дали дорогу іспанцям до головного плоту, на якому стояв у золоті й оздобах їхній верховний жрець.
Сповнений почуття, гідності й сили, Орельяно послав до “золотого царя” своїх солдатів з запрошенням прибути до нього на бригантину для почесних і рівноправних переговорів.