Читать «Великий день інків» онлайн - страница 131

“Хто ж дістане нам продовольства? Хто вкаже нам дорогу?” — спитав недовірливо Гонсалес Пісарро.

І відповів Орельяно, людина пряма і чесна: “Я дістану вам продовольство і знайду вірний шлях у царство “золотої людини”. Хай сеньйор Пісарро залишиться з своїми воїнами в таборі, а я спущуся по річці Напо до її гирла, і знайду там провіант, і знайду провідників, і розпитаю про велику країну Маноа”.

Тоді Гонсалес Пісарро вийняв свою шпагу, поцілував її лезо і віддав офіцерові, який став перед своїм командиром на одне коліно і в пошані схилив перед ним голову. Офіцер був глибоко зворушений і не міг нічого сказати, окрім слів, що яскраво засвідчували ніжність його душі і благородство його помислів: “Я зроблю все, щоб урятувати ваше життя, сеньйоре Гонсалес”.

Два дні майстрували солдати бригантину. На третій день, коли над лісом зійшло сонце, Орельяно з кількома вояками відчалив у тяжку дорогу.

Довго ждав Гонсалес свого посланця. Тропічна задуха змінилася бурхливими зливами. Ріки вийшли з берегів і затопили табір. Солдати доїдали останні шматки яловичини. Ті, що ходили на полювання, приносили мізерну здобич.

Минуло п’ять місяців, Орельяно не повертався.

Гонсалес Пісарро все більше втрачав рівновагу, впадав у відчай. Нарешті одного дня він наказав кинути хворих і рушати назад. Повернення додому було ще важчим, ніж перший перехід через Анди. Люди гинули тепер на кожному перевалі, зривалися в провалля, втрачали глузд від спраги й голоду. Загін танув з кожним днем, власне, вже й не загін” а якесь дике юрмисько обірваних, здичавілих волоцюг. Минуло багато днів, сповнених відчаю й розчарувань, і нарешті мізерні залишки “великої армії” однієї ночі покрадьки, без галасу й урочистої зустрічі, вступили в Кіто.

Так бог і провидіння покарали зарозумілого лицаря Гонсалеса Пісарро, який жадобою й гординею своєю осоромив благородне ім’я іспанського гідальго…

Не знав пихатий кабальєро, що його сміливого розвідника Орельяно, ніби в нагороду за мужність, спіткали найдивовижніші пригоди. Спустившись по річці Напо, Орельяно й справді натрапив на велике індіянське селище, — добув там продовольства і спробував повернутися назад. Але на важкій бригантині йому не вдалося подолати стрімкої течії. Він ставив вітрила, закликав на допомогу жителів прибережних поселень, та все було марно. Бригантину зносило вниз.

І сказав тоді Орельяно своїм воякам: “Ви бачите, друзі, що сам бог тримає нас і не хоче нашого повернення до великого табору. Тож скоримося його волі і віддамося великій річці, оскільки людині не до снаги боротися з небесними стихіями. Попливемо далі й розвідаємо землі, що по праву належать володарю нашому, імператорові Карлу. Підкоримо їх мечем і хрестом і складемо до ніг нашого монарха радісну звістку. Ми чули, що велика ріка протікає через казкову країну Маноа. Хай же наш шлях проляже туди, піднімемо парус і подамося на розшуки слави й багатства”. Солдати тричі прокричали: “Сант-Яго, вперед!”, напнули вітрило і рушили вниз за течією.