Читать «Великий день інків» онлайн - страница 102

Мігель стояв, немов заворожений, йому було ясно, що в селище прибули регулярні війська і доктору Коельо загрожує смертельна небезпека.

— Жоржі, Мартінес! Рятуйте доктора Коельо! — сказав Мігель товаришам. — Я поведу батька, а ви поспішайте на ранчо.

Хлопці щодуху подалися між деревами. За ними, підтримуючи під руки старого Антоніо, брів Мігель.

Ще за лечуа від ранчо Мігель почув стрілянину. Над лісом здіймалася заграва. Небо взялося кривавими смугами.

— Швидше, батьку!

Старий, задихаючись, схопився за груди й застогнав:

— Залиш мене, сину. Мені все одно не дожити до ранку. Біжи туди, де б’ються твої друзі. Біжи, сину…

Стрілянина почала вщухати. Поволі й небо втратило свої пурпурові барви, і тільки ніжно-рожеві стяги ще тремтіли над верхівками дерев.

Коли Мігель разом із батьком наблизився до ранчо Гуаяніто, пожежа вже вмирала в задимливому чаду.

Привидами виступили з-за дерев Жоржі й Мартінес. Вони теж спізнилися.

Мігель Россаріо запалив люльку й сів на повалену деревину. Відчай охопив його. Доктора Коельо немає більше на ранчо. Можливо, він убитий. Увесь загін теж, мабуть, знищено. І все це через нього.

— Мігелю, я знайшов в умовленому місці листа, — мовив тихо Мартінес. — Прочитай, брате, може, ми дізнаємося, що сталося із нашими друзями.

Мартінес, усе життя якого минуло в лісових нетрях, не знав грамоти. Він з побожною обережністю тримав папірець за самий кутик, наче боявся стерти написані на ньому літери. При світлі згасаючого вогню Мігель прочитав записку: доктор Коельо сповіщав усіх бійців загону про те, що ранчо оточують регулярні війська. Він покидає Гуаяніто й переносить свій штаб у Банановий гай. Усі бійці повинні поспішати до свого командира.

Селище смертників

Експедиція зійшла на берег уранці. Спустілий “Голіаф” сумно погойдувався біля причалу, ніби прощаючись із своїми пасажирами.

Благословенна будь, могутня Ріо-Оскуро! Прощавайте, рожеві світанки над туманистими плесами! Тропічні хащі поглинуть мандрівників, відгородять їх від сонця, від неба, від людей…

Зрештою, ні. Ще будуть люди. Ще буде прощання з ними. Останні потиски рук. Останні побажання щасливої дороги. Мандрівники зачаровано озираються навкруги. Ось вона, сельва, з її дивною красою і грізними таємницями.

Убогі хижі на бамбукових палях туляться біля самої води. Вони скидаються на голубники. Кудкудакання курей, хрюкання поросят, верескливий дитячий крик з ранку до вечора полохають тишу. Обличчя тубільців стомленні й байдужі.

— Вам кого треба, сеньйори? А, це ви з “Голіафа”?

ї знову втома на сірих обличчях, і знову байдужість.

Ідуть збирачі каучуку. Ідуть каучеро, в широких шароварах, у строкатих сорочках, в крислатих капелюхах. У кожного на плечі рушниця, при боці — тесак, яким надрубують дерева для збирання соку, та ше маленький гумовий мішечок. У ньому запас в’яленої риби. Хто вгадає свою долю? Може, зіб’ється нещасний каучеро зі стежки, і тоді гумова торбинка подарує йому ще три дні життя.