Читать «Великий день інків» онлайн - страница 10

— А ти кажеш: уряд проти голландця! — безтурботно вигукнув хлопчик. — У нас є дозвіл, і ми будемо шукати.

— Дозвіл уряду — то ще не все… — якось непевно мовив Самсонов. — То ще півбіди.

— Знову ти щось приховуєш від мене, Ілько.

— Та ні, - спробував відмогтися від хлопчачої настирливості географ, і вмить відчув себе наче винним перед хлоп’ям. Дурять його всі разом, заспокоюють, а може ж статися шось непередбачене, й тоді як ти йому поясниш? Він вирішив відкрити Олесикові всю правду: — Я не все знаю. Але навіть якби сталося найгірше, боятися нема чого… Не про уряд, зрештою, йдеться. Ідеться про тих, хто стоїть за спиною в генералів.

— А хто стоїть у них за спиною?

— Темні людці. Місцева земельна аристократія. — Самсонов зітхнув і вирішив говорити все до кінця. — Це страшний народ, Олесику. Так звані асієндадо, власники ранчо, великих маєтків, дехто з них заволодів акціями нафтових компаній, мідних копалень. І для них як ніжу серце народний рух за свободу, вони ненавидять борців за демократію, ненавидять кубинську революцію, ненавидять Фіделя Кастро, ненавидять Ортегу, і найбільше вони ненавидять свій народ. А щоб тримати його в покорі, вони ладні на все. У них гроші, у них політична влада, вони створюють свої каральні загони, вони тримають в кожному окрузі так звані “ескадрони смерті”. А що це за загони, що за ескадрони, ти, може, чув. Такі не спиняються ні перед чим: вирізують цілі поселення збирачів каучуку, спалюють хижі бідняків, викрадають політичних діячів.

- І ви гадаєте, що вони будуть шкодити й нам? — раптово пройнявся серйозністю ситуації хлопець.

— Цілком можливо, Олесику. Перед самим виходом у готелі до нас підійшов якийсь дуже дивний чоловік у сутані. Твій тато вирішив, що то котрийсь з місцевих місіонерів або реакційний католицький прелат, що хоче підкинути нам фальшивку чи вдатися до погрози. Аж воно виявилося, що це чесна, мужня людина. Священик по імені Гонсалес з оточення самого їхнього архієпископа, а тільки затятий ворог генеральського режиму. Він навіть сказав ніби жартома: “Вважайте мене марксистським попом”. - І чого ж він хотів від батька? — насторожився Олесь.

— Він попросив батька уникати в дорозі будь-яких сутичок з тамтешньою поліцією, — пояснив Самсонов.™ Поліція тільки шукає приводу для того, щоб затримати просування нашої експедиції до верхів’я Ріо-Падамо.

— Сміливий священик!”- здивувався Олесь.

— Тут є ще й не такі герої, Олесю. Є навіть священики-партизани, є католицькі прелати, які відкрито оголосили війну хунті. Тх заарештовують, катують, убивають, але вони стоять за свій народ.

— А хіба релігія може стояти за народ? — не йняв віри хлопчик.

— А чому б і ні? — Самсонов відчув потребу говорити з малим серйозно. Далі розводитися про “релігію, як опіум”, про те, що “віра — чужа нам”, і так далі, Самсонов вважав негідним. — У всіх країнах є віруючі люди, Олесю. У кожного своє уявлення про світ. Один вірить в бога, другий — в чорта, третій — у “літаючі тарілки”. То й хай собі вірять. Нині більшість віруючих, та й більшість священнослужителів, стоять за добрі діла, не хочуть братовбивчих війн. Тут, у Латинській Америці, як мені здається, церква все більше відвертається від генеральських режимів. Хоч, звісно, є й серед святих отців негідники.