Читать «Херем» онлайн - страница 49

– А як чекав би? З різаком напохваті?

– Та не чекав би зовсім! – гнівливо відказав знавець «битих» і «небитих».

– А-а-а… ось ти про що, – зітхнув Асата. – Хто тобі таке дурне сказав? Той твій Асата-Набі від сампочатку був самогубця – бо хто ж при здоровім глузді шукатиме собі халепи за халепою?

– Не самогубця! – зобидився Маззакін. – А пророк! В нас кажуть – і не людина зовсім!

– А хто ж? – розгубився Асата.

– А вістовий Херему! Син Творця – ось хто! Асаті аж подих став поперек горла.

– Хто?! Чи ви показилися, люди добрі?

– Ну… – дещо знітився розбійник. – Ніхто не знає про нього напевне. Тільки кажуть – мертвих зціляє, слабих піднімає, тобто цеє, тьху, навпаки… А ще кажуть – відісланий він звідти, аби лад у нас навести, бо ніхто вже законів святих не шанує, а як шанує, то не так.

Ось і тикнулася, подумав Асата, дешева мудрість зам-арійських ринків. Менш за все він думав тоді наводити лад. От безлад примножити – так-таки сподівався, і в цьому, очевидячки, досяг певних успіхів. Але ж людям подавай Сина Творця у спільники, а він був єдиний, хто звернув слово своє до амгарец… От і маєш тепер: скільки злочинних зусиль, і все – на північний вітер.

– Гаразд, значить, я не той, про кого мова. Бо коли хто й відсилав мене з Херему, то точно вже не з доброю звісткою.

– А з якою?

– Довга розмова… – зітхнув Асата, вирвавши болісний подих з лещат пошматованих ребер. – Справді хочеш знати?

Маззакін завагався. Хоче, певно, що хоче, але…

– Будеш патякати – зайве змучишся, – вирішив він. – Давай краще я тобі щось розповім.

Направду говіркий дістався Асаті спільник по загробнім побуті. Йому було що розповісти, чи він простодушно вважав, що було. Засідки межи червоних скель, перегони на норовистих гемалях, власне «дорожній збір», поховання та пиятики… Швидке та розгонисте – розбишацьке життя. Хоч і бувало їм непереливки, надто ж як царське військо бралося впорядковувати караванний шлях. Якось навіть затисли були вільну ватагу в одній з ущелин Кривого Узгір'я, так вийшли звідти живими хіба третина – але ніхто по тому промисел не покинув, бо присяглися, а хоч би навіть і ні, то ніхто іншого життя собі й не гадав…

– Що за ущелина? – спроквола поцікавився вигнанець.

– Левів Кіготь зветься, – скривившись, відказав розбійник. Очевидячки, він належав до щасливої третини. – А що?

– Затисли їх, – пирхнув Асата. – Невже ніхто з вас, хитрих та мудрих, не знав, що Кігтем біжить стара дорога – відкотили би кілька каменів, та й вийшли би з другого боку…

На мить запала розгублена мовчанка.

– Ти бував на Узгір'ї? – спитав Маззакін.

– Певною мірою, – стиха відказав вигнанець. – Просто я добре знаю… дороги.

– Гм… – замислився розбійник. – Ну то скажи, якою дорогою йде весняний караван з Кіннахі?

– Дорогою Аб-Рахуби, що відгалужується від царського шляху на південь від Єріхни, – не замислюючись, мовив Асата. Що-що, але ходу доріг він вільно пригадав би хоч в гарячці, хоч на смертному одрі.