Читать «Херем» онлайн - страница 34
Марина Соколян
Досі Раві мав вагоміші клопоти, аніж вивідувати походження замарійського заброди, до того ж, той виявився корисним, ба навіть у тлумаченні законів із нього був неабиякий зиск. Давно вже з Верховним Жерцем Саави ніхто не сперечався, і досвід суперечки майже – а втім, чого майже – на рівних був йому наче подих свіжого вітру від моря Ганісар. Він, ніде правди діти, призвичаївся до заброди і не хотів сполохати його надмірною увагою. Адже йому, очевидячки, було про що мовчати.
Але цього разу Раві не втримався.
– Хто навчив тебе гри на кіннорі? – поцікавився старий, присідаючи поряд на сходах, – Навряд чи в замарійському Шатрі навчають музик.
Асата мовчав якусь мить, і Раві думав уже, що той не відповість.
– Мій брат, – нарешті проказав учень. – Він був справжній майстер.
– Він помер?
– Та де, – пирхнув Асата, – просто він мені більше не брат.
– Як то? – не зрозумів старий.
Учень знов замовк, його пальці скубнули струни, аж ті жалібно тенькнули.
– Моя сім'я… моя сім'я відмовилась від мене.
Раві не бачив схиленого до кіннора обличчя свого учня, однак його захриплий голос свідчив – не простим було зізнання, ще свіжими – невтішні спогади. Тут би Раві спинити свої вивідний, але щось таки смикнуло його за язика.
– Чому ж це, Асата?
Той підвів погляд – глузливий та відчайдушний – і відповів, як і тоді, вперше ввійшовши до Шатра:
– Бо заслужив.
Раві збагнув, що більше той нічого не скаже, а втім і те, що сказав, будило бентегу. Старий не розумів іще, у чім річ, але постала у нім непохитна певність, що подальший роздум з цього приводу не принесе йому добрих новин.
Невдовзі, проте, йому стало не до дозвільних роздумів. Імрод закликав Жерця Саави до палат, пригадавши захопити і учня-музику. Тож Раві постановив відкласти загадку на опісля весілля. Він розв'яже її, певна річ, проте Раві не знав тоді, у який то буде лихий та химерний спосіб.
Не знав і Асата, де він опиниться по царськім шлюбі, а втім, як і знав би, не відступив би від задуму. Нині йому випала єдина оказія виконати дану кдеші обіцянку, отож, збираючись до палат разом із Раві, він прихопив полив'яний шкалик з питвом, подібним до того, що варили в господарстві Ейсава, як слід було гоїти відкриту рану чи лікувати овечу тіпанку.
Ніхто не знав про те, хіба царська улюбленка, чарівна Агарі. Іще кілька раз бачився з нею замарійський заброда, аби оповісти про свій задум, а потім іще – запевнити, що все зрештою вийде на краще. Вона погодилася стати його спільницею, та радше од відчаю, аніж від сподівання кращої долі.
Відчай і відчайдушність – вони були гарною парою.
І на царськім весіллі не було кращих за них.
Агарі танцювала для царя та його вельможних гостей, плетучи з прозорих покривів пустельне марево, гаряче й вабливе; а якби хто зазирнув їй у вічі, то сахнувся би від чорних блискавиць. Асата грав, аж кривавили пальці, і було в тій грі легке марення і тяжке сп'яніння, а якби хто зустрів його погляд, то пірнув би в нічний морок, у збурену каламуть. Ніхто, однак, не дивився в їхні очі та не завважив поступу біди.