Читать «Херем» онлайн - страница 24
Марина Соколян
– Що таке покарання, прибульцю?
– Позбавлення світла і повернення нечистоти до своїх витоків. Кажуть іще – тлін до тліну.
В просоченому порохом повітрі висне тиша. Жрець, либонь, підбирає останнє запитання – якомога складніше, певна річ. Асаті байдуже, він знає відповіді. Йому дивно, однак, що зайшлося саме про це – мовби тутешній служка міг був підслухати його останню розмову з родиною.
– За що було покарано Малхі-проклятого? – нарешті добирає питання жрець.
І Асаті на мить забиває подих. Знайшовся таки запит йому до пари! На
– Я не… – губиться він, але додає затято. – Я не можу сказати. А покарано було, бо заслужив.
Незримий жрець тихо чмихає – невідомо, чи від обурення, чи од сміху. Все, думає собі Асата, зараз виставлять, не зваживши ні на ціпок, ні на хустку з китичками. І матимуть рацію.
Проте десь неподалік ледь рипнули двері, кинувши тінь поперек сонячних променів.
– Заходь, – промовляє втомлено сторожа, – гляньмо, хто ти є…
Не надто Асату тішить намір жреця, бо нема чим йому хвалитись – раб-утікач, заколотник, а доти – геть не знати, хто… А проте втома в голосі господаря відчутно надмірна, і схоже, йому справді цікаво, що ж то за диво постало на його порозі. Допитливий він, мудрець-Саава, і слуги його не кращі.
Минувши передпокій, Асата потрапляє до Шатра, як кличуть свою школу тутешні знавці. Це – кругла кімната з доцентровими колами лав та стосами сувоїв на поличках обабіч. Жрець уже дозвільно примостився на лаві, пропонуючи гостю сісти навпроти. Ледь затримує погляд з-під лоба. А, так! За роздумами та роззираннями Асата геть забувся про потребу зашморгнути на особливий манер хустку з китичками – біле до білого, чорне до чорного. Тлін до тліну, так би мовити.
Жрець відзначив його неуважність, певна річ. Він загалом дивився пильно і з притиском – немолодий уже дядько, а проте із силою в оці та юнацькою жвавістю рис.
– Я мав звістку про тебе, – повідомив він.
Асата сполохано кліпнув. Від князя Завула, либонь?
– Добру звістку?
– Зараз з'ясуємо, – примружився жрець. – Мені сповіщено було чекати на вістового.
– Я справді маю листа, – обережно мовив Асата, – для Раві, Верховного Жерця Саави.
Провідник причепурив витку сиву борідку, зиркнув гордовито і випростав руку долонею догори.
Асата аж пирхнув від несподіванки.
– Звідколи це Верховний Жрець зустрічає подорожніх?
– А хто мені заборонить? Нема кому, – поважно виснував Раві.
Подорожній знизав плечима і передав господареві пергамент.
Переглянувши листа чарівної кдеші, Раві завмер на хвильку, немовби споглядаючи щось пливке поміж рядками.
– Ти читав його? – нарешті суворо спитав жрець.
– Я – вістовий, а не шпигун, – обурився Асата.
– А знаєш, хто… написав листа?
– Знаю, що кдеша. І знаю, де живе, – невідь-чому зізнався подорожній.