Читать «Село не люди» онлайн - страница 28

Сашко заплющив очі й гукнув: — Інструкцію лиши. Може, вичитаю, як парафіну здихатися.

Сергій оглянувся з порога:

— Он вона, на простині валяється… А може, зі мною, Саня?

— Сам виколупаю, — прошепотів Сашко.

Татко з мамкою спали без задніх ніг. Катерина навшпиньки — повз батьківське ліжко і мишею у свій малий закуток. Двері зачинила. На рожеве пальто, на ліжку розкладене, глянула, застібку на ліфчику помацала. А сльози — кап-кап… «Отепер дядько Роман точно подумає, що я дурна малолєтка, — в голові. — Казала, прийду, не дійшла через отих хлопців дурних…

А він же сказав: помру без тебе. А як і справді помре?» Вийшла тихо з дому, сіла під стіною і дивиться в бік кургану, де копа Залусківського, а під копою — він… І нічогісінько ж не видно — ні кургану, ні копи, — а Катерина сидить, як прив'язана. Так до ранку й не встала.

Схаменулася, як мамка надвір вискочила. Підхопилася Катерина, біля будки туалетної стала.

— Доню, а що ти тут робиш?

— У туалеті була.

— А вдягнена… — ох і важко ж мамку обдурити. — Чи — не лягала?

— Одягнулася вже. — І чого?

— Мамо, ти ж сама казала: по буряки із самого ранку підемо. Чи забула?

— Золота ти моя дитино, — мамка Катерину до себе притулила. — А чого ж мене не збудила, як прокинулася рано? Пожаліла?

— Пожаліла, — каже дівча, а само дивиться в бік кургану і сльози ховає.

Поки до мамки звістка про розкидані на полі буряки долетіла, поки мамка з татком та Катериною до того поля дійшли, спритніші всі буряки начисто з поля злизали. Татко лаявся:

— Оце більш ніколи не слухатиму тебе, Дарино! А мамка теж зла на нього:

— От якби ти, Льончику, вчора під кіоском друзяк своїх не надибав та не напився з ними, були б нашим свиням буряки!

Полаялися трохи і за діло взялися: викопувати ті буряки, що в землі лишилися.

Татко — лопату в землю і матюки гне:

— От йо… Копай тепер.

— А не пий! — мамка буряки витягує, обтрушує — і в мішок. А потім до Катерини: — Щось накопала, доню?..

Надвечір татко тяг на горбу добрячий мішок буряків, а за ним мамка та Катерина ще один кравчучкою везли. До Шанівки — з передишками.

Татко мішка на дорогу скинув і не розуміє:

— А що? Сьогодні хіба п'ятниця?

— Субота, — мамка каже.

— А чого народу біля постаменту повно?

— А може, Микола тепер щодня приїздити буде, — вигадала дурне Катерина.

— Та ні, доню… — мамка з Катериною розмовляє, а сама у вулицю Імені Леніна вдивляється. — Хіба біда яка?.. Мо', помер хто… — Катерину по волоссі долонею: — Ану біжи, розпитай, що сталося.

Катерина вдихнула — і не видихає. Очі округлилися.

— Не піду.

— Та не трясіться, — татко. — Сам сходжу.

Мамка з Катериною біля буряків стоять, а татко цигарку в зуби — і в натовп.

Мамка дивиться, мнеться… — І я піду…

— Яз тобою, — Катерина за мамку вчепилася — так буряки посеред дороги й лишилися.

Раїса сиділа на каменюці біля постаменту і сіпала спідницю. Руки тремтять. Бліда, як молоко. Розгублений Роман стояв поряд і все озирався, ніби шукав когось. Шанівці групками — навколо.