Читать «Село не люди» онлайн - страница 26
Люко Дашвар
— Отакої! — Людка тицьнула Катерині під ніс нові черевички, які вже встигла зняти й несла в руках. — Я всі ноги поколола, поки ми йшли.
— Та я так… І дівчата крадькома — до будинку. Стали під стіною.
— Що тепер? — Катерина до Людки.
Людка набрала повні груди повітря й хоробро вигукнула:
— Агов! Джентльмени! Ми прийшли! Де ви є?
А сама до Катерини, пошепки:
— Чуєш, Катько… а ти спиці взяла?
— Та я жартувала.
— А дарма… — і Людка знову голосно вигукнула: — Нема вас? То ми пішли собі…
— Тут ми. У хаті, — почулося у відповідь. — Заходьте… Ми чекаємо.
Дівчата ступили за поріг і пішли на світло.
— От набудували… Кінця й краю нема, — бурчала Людка для підтримки духу. — Стій, Катька! Взуюся.
Обтерла долонею поколоті ноги, взула черевички. — І де той сюрприз…
Велика, метрів із двадцять, кімната світилася. П'ять свічок, закріплених битими цеглинами на підлозі, чаділи, і сині волошки, намальовані на облізлих шпалерах, здавалися чорними. У кутку, вкриті простирадлами по груди, сиділи хлопці. А з неба на них дивився місяць. Гострий, як серп колгоспниці з постаменту.
Катерина стала на порозі кімнати, глянула на Сашка із Сергієм.
— Що з вами? Захворіли?
Хлопці і справді вигляд мали дивний. Лоби спітніли, щоки горять, очі блищать. І самі не рухаються. Дивляться, як заворожені, і — ні пари з уст.
— Коноплі зажерлися. Чи п'яні. Оце й весь їхній сюрприз. Пішли, Катька?
Сергій ворухнувся.
— Стійте…
Катерина завмерла зі страху, а Людка:
— Ну! Стоїмо! Що далі?!
Сергій облизнув гарячі губи, посміхнувся через силу. До Сашка:
— Готовий?
— Готовий, — прохрипів Сашко.
— Ну, дівки! Ось воно, ваше бабське щастя! Не помріть мені од радості, бо не буде вам тоді неземної насолоди.
Сергій взявся рукою за простирадло. Сашко — теж.
— Раз… — Сергій дивився на Людку. — Два… Три! — вигукнув, і хлопці одночасно скинули із себе простирадла.
— Та вони голі! — заверещала Людка, сіпнулася, підвернула з переляку ногу в черевику на підборі і впала навколішки.
Катерина глянула — і обмерла. Між ногами в Сашка лежало щось напухле, синьо-червоне, велике й огидне, схоже на домашню кров'янку. Катерина зиркнула на Сергія — той ухопив у руку таку саму «кров'янку». Кричав:
— А що, дівки?! Хіба ви таке бачили? Ходіть уже сюди! Ходіть! І тут жаху додалося. Сергієва «кров'янка» раптом ожила, смикнулася догори і завмерла під кутом сорок п'ять градусів.
От ніби простісінько в Людку цілилася.
— Саня! Давай! Візьми пику в руки, і вона стане! Давай! — кричав Сергій.
Людка повзла до порога, а Катерина наче скам'яніла.
Сашко безпорадно подивився на свою в'ялу опухлу «кров'янку», простягнув до неї руку…
Катерину ніби хто по щоці — лясь!
— Мамо рідна! — як закричить. — Людка! Людка, тікаймо! І з будинку! Косою за гвіздок у стіні зачепилася, смикнула ту косу кляту — і геть. Так пасмо на гвіздку й лишилося. Мчалися між бур'янів світ за очі. Зупинилися, як упали.
— Де ми? — Людка плакала, терла долонею по подертих черевичках. — Нові тухлі змарнувала… Ой, лихо! Мати вб'є… Кать! Та не реви ти!
— А сама… — захлиналася Катерина.
— Мені тухоль шкода…