Читать «Село не люди» онлайн - страница 29
Люко Дашвар
— Що? — мамка прилаштувалася біля Ничипорихи.
— Сашка Райчин зник, — відшепотіла баба. — Оце в п'ятницю ввечері додому як не повернувся, так і досі нема.
— Таж діло молоде, — мамка. — Може, десь із хлопцями загуляв…
Горе зробило Раїсу чуткою.
— Що? — стрепенулася. — Загуляв? Та мій Сашка зроду ніде не затримувався, а як затримувався, то мене завжди попереджав…
— Так теє… — татко кашлянув. — Чого стоїте? Давайте шукати. Усім селом підемо.
— От дивіться! — зметнулася Ничипориха. — Самий розумний об'явився! Та й без тебе, Льонька, знаємо, що шукати треба. Тамарку виглядаємо…
— А нащо? — татко.
— Вони із Сергієм учора поїхали по ту горілку кляту для свого кіоску. От, думаємо, хіба й Сашка із собою підманили…
Катерина з-за мамки на дядька Романа — зирк! І погляду відірвати не може…
Він спідлоба на неї — хлюп! Синє горе як синє море… І очі відвів. Голову опустив, кулаки з кишень повипиналися.
Катерина за мамку сховалася. «Що ж то воно…» — душа плаче.
А тут Людка ззаду — сіп за руку.
— Катька…
Катерина на подругу глянула — і не впізнала. Ні тобі помади, ні заколок.
— Гайда… — Людка тихо. Із натовпу вибралися, край дороги у траві сіли.
— Я боюся, — сказала Катерина. — І я, — голос у Людки тремтить, а все одно командує. — Катька, нам не можна про хлопців сюрприз нікому казати. Бо на нас усе повернуть. Скажуть, отакі вони стерви малолітні, через них хлопці пропадають… Проходу не дадуть!
— Добре, — прошепотіла Катерина.
— Я оце ледь докумекала, що мамані про нові черевики збрехати. — І що?
— Сказала, що з комбайна стрибнула і підбора зламала, — Людка потерла плече. — То вона мене як огріла!
— Людка… — Катерина наче прокинулася. — А де ж вони? — Хто?
— Сашка із Сергієм. Онде всі чекають на Тамарку. Думають, що вони з нею, а ми ж знаємо… Вони у райцентр не їздили.
Куди вони поділися?
— А я так думаю, — Людка око примружила. — Ми відмовилися, а вони, падлюки, побігли інших дівок собі шукати. Сама ж бачила. Зі штанів усе чисто повивалювали… Я в одному журналі читала… От як чоловік уже штани зняв, так не вдягне, поки дівку не примусить до сексу. — І де ж вони так довго тих дівок шукають?
— Та думаю, може, в Килимівку подалися чи ще кудись…
— Хай і так. Уже мали б повернутися.
— А може, їм такі дівки доступні попалися, що самі з них не злізають, — знайшла аргумент Людка.
Коли сонце вже сідало, на околиці Шанівки зачхав і заглух Тамарчин «пиріжок».
Юрба захвилювалася, Раїса підхопилася, Роман побіг до «пиріжка». Шанівці потягнулися за ним.
— Де хлопці? — Роман з ходу спантеличив дебелу Тамарку.
— Які хлопці? — звела жінка підмальовані брови.
— Твій Сергій і Сашка мій. Хіба вони з тобою в райцентр не їздили?
— Сама! Оце всюди сама! — почала жалітися Тамарка. — Так ящиків натягалася, аж дихати не можу. А дороги самі знаєте які! А я за кермом!.. Очі на лоба лізуть…
Роман опустився біля «пиріжка» на землю, затулив обличчя руками.
— Синочку!.. — заголосила Раїса. — Де ти, сонечко моє!
— Та що тут у вас? — Тамарка насупилася. — Що сталося?
Мобілізація відбулася без зайвих формальностей. При ночі шанівці розпалили під постаментом багаття, наробили смолоскипів, ліхтарі похапали і — врізнобіч. Хлопців шукати. Навіть стара Ничипориха заприсяглася, що всі городи обнишпорить, а здорові хай далі від села йдуть.