Читать «Село не люди» онлайн - страница 25
Люко Дашвар
— Та звісно, втерпимо, — Сашко супився, а очі блищали, як блищать у кожного, хто за крок від незвіданого.
Хлопці схилилися над мискою.
— Ну що? — Сашко.
— А швидко застигає, зараза! — Сергій підхопив миску за край і почав обережно вливати у шприц рідкий парафін. — А що, Саня? Ти — перший?
— Та я…
— От, бля, напарник! Добре, почнемо з мене.
Сашко тримав шприц із парафіном, а Сергій здер штани разом із трусами, сів на простирадло й наказав:
— Так… Шприца мені давай, а сам картинку з голою бабою переді мною тримай.
— А де картинка?
— У рюкзаку. Та швидше ти!
Баби на картинці не було — лишень окремі частини тіла, і коли Сашко врешті втямив, які саме, йому аж голова закрутилася. Він виставив картинку Сергієві під ніс, і в того враз пика наверх задерлася.
— Ну, поїхали!
Сергій обережно підтягнув пеніс ближче до живота, примірився — і встромив голку.
— Півсправи зроблено, — тоненьким, як здалося Сашкові, голоском видихнув Сергій. — Випускаю…
Натиснув на шприц. Тепла в'язка рідина повільно затікала під шкіру.
— Ха! А-а-а-а! — Сергій іще давив на шприц. — Саня…
А воно… Я вже кайф відчуваю. Ой, не брехав мужик. Бля-а-а!
Давай тепер ти! Мерщій, бо парафін застигне.
Сашко тремтячими руками зняв спортивки, труси. Сів поряд із Сергієм.
— Серього! Може, ти мені… того… сам проткнеш?..
— Давай!
Сергій набрав повний шприц рідкого парафіну, без вагань усадив у збуджений пеніс друга, натиснув на шприц.
— Ну як?
— Болить…
— То від голки. — Сергій видавив зі шприца весь парафін, висмикнув голку. — Бля, які ж у нас тепер пики великі! І довгі!
Сашкові щось підкотило під горло, голова закрутилася, між ніг — пекло пекуче.
— Що далі? — ледь вимовив.
— Дівок чекатимемо…
Близько опівночі Людка пошкреблася під Катерининим вікном. Катя глянула на кухню: татко з мамкою ще з яблуками зайняті. «Однаково б до копи не втекти», — подумала.
— Мамо, я з Людкою на лавці посиджу трохи, — гукнула в кухню.
Замість мамки татко гримнув:
— От би все їй поночі вештатися! Щоб мені скоро дома була!
— Та буду… Вийшла.
— Гей, Катька! Ну що? Побігли? — шепоче Людка від хвіртки.
— Цить тобі! Я мамці сказала, що на лавці посидимо.
— А що це ти цитькаєш? Я теж своїй так сказала, а на тебе не цитькаю! — образилася Людка.
Катерина на неї глянула:
— Оце! А черевики нові нащо? У балці болото не просихає.
— Зніму, не дурна, — сказала Людка і потягла Катерину геть від хати.
Дряпалися між бур'янами з півгодини.
— Оце б не пішли сюди, то й не повірили б, що Шанівка колись аж за балку була, — бідкалася Людка. — І як тут жити можна було? Як не яма, то рівчак!
— Та, мабуть, тоді вулиці ще були, — припустилася думки Катерина. — Татко казав, бруковані вулиці… У нас із того каміння в корівнику стінка.
— Катька… Дивись! — Людка зупинилася. — У великому будинку щось світиться.
Катерині — дрижаки під колінки. Очі витріщила. Йой! Темно ж як! Якісь тварюки підвивають та шурхотять собі, у хатах покинутих вітер грає, і серед того всього — мерехтить ледь помітне світло у стінах великого будинку без даху.
— Люд… Може, не підемо?..