Читать «Зелена пастка» онлайн - страница 82

Нам такого шляху не подолати. Ми були в полоні у джунглів.

«Полонені? Але ж ти був уже полоненим, у фашистів, у клятому «бастіоні». І знайшов дорогу звідти. Ні, ти мусиш іти, день іти, місяць іти, рік — і таки дістатися до людей. Ти мусиш, і ти підеш!» Я згадав про Катультесе. Ось хто міг би зараяти нам. Димом бару-орчете старий подав би звістку на простори сельви, і напевно хтось із індіян зумів би прочитати лісову мову предків.

— Єржі трохи покращало, — сказала мати. Вона нечутно наблизилася до мене.

— Ма, скільки людина може пройти в джунглях за день?

— У цій оранжереї? — мати намагалася говорити бадьоро. — Все залежить від того, хто сам мандрівник. Хіба тобі не до вподоби становище Робінзона?

— Я серйозно, ма.

— Якщо серйозно — дівчинка опритомніла, здається, жар спадає. В неї відкритий перелом, рану необхідно промити. В болоті повно різної нечисті, якби окропу…

В моїй кишені лежав наконечник стріли. Кленучи москітів, що нещадно жалили руки й обличчя, я через силу видерся на дерево. Серед уламків машини знайшовся шматок сталистої стрічки і клапоть дюралю. Кремінний наконечник та сталь висікли іскри. Висушений за пазухою пучок лишайника швидко закурів, я роздмухав ледь зажеврілий вогник. Скоро біля куреня палахкотіло багаття. З уламка дюралю вийшло щось схоже на коряк. Мати зливала туди росу з пальмового листя. Я навідався до Єржі.

— Тобі дуже боляче?

— Доки не ворушуся — не дуже. Я хочу попросити тебе… Пошукай пагінців такого низенького деревця, в якого листя знизу темно-зеленого кольору, а зверху неначе золоте. Це деревце — адука, його пагінці загоюють рани.

— Я пошукаю. І добуду м'яса. Ми вже запалили вогнище. Ти хочеш їсти, Єржі?

В неї на губах з'явилася легенька усмішка.

— Ти краще горіхів назбирай. В джунглях нелегко полювати на тварин. Рибу ловити легше, але ж тут немає ріки.

Лук, якого я змайстрував, був незграбний і дуже мало нагадував ті, що я бачив у індіян. Зігнута гілляка, за тятиву — тонка міцна ліана. Щоб не залишитися без кресала, я не пустив у діло наконечник, подарований Загбі, — зробив стрілу із сухого бамбука, прилаштувавши товсту, як палець, колючку.

— Далеко не відходь! — застерегла мати.

Перебравшись на той бік болота, я одразу ж занурився в тінь. В кущах колючої мімози вовтузилася пташина дрібнота. Руді великі бджоли роєм вихопилися з дуплистого стовбура, з дзижчанням кинулися в мій бік і прошуміли над головою. Кілька бджіл заплуталися у волоссі, але не жалили, лише кусали, як осінні мухи. «Може, в дуплі є мед?» Нахилившись, я простяг руку, щоб підняти суху палицю, і з жахом відскочив назад. «Палиця» стала сторч, виструнчилася, на трикутній голові хижо світилися краплини очиць. Я відсахнувся вчасно. Сурукуку промайнула в повітрі гнучким нагаєм і зникла в траві позад мене. Не чекаючи, поки змія стрибне вдруге, я кинувся навтьоки, заплутався в кущах і шелеснув на якесь різуче гостре бадилля. Навколо розлігся оглушливий вереск. Мавпи сміялися з неоковирності двоногої істоти, яка борсалася в заростях. Зграя метушливих створінь гасала в гіллі як навіжена. Пухнасті тваринки з очима-блюдцями перекидалися через голову, ганялися одна за одною, збігалися докупи і розліталися на всі боки, щоб через секунду знову збитися в галасливий веселий клубок. «Ноктурна! — сказав Рудий Заєць, коли я вперше вгледів окату мавпу. — В нас із цієї дурепи готують смачну печеню».