Читать «Зелена пастка» онлайн - страница 81

Це останнє, що я чую в ту мить…

Сніжинки падають на щоки, на чоло. Тануть і збігають прохолодними струмочками за комір, на плечі. Я розплющую очі. Мати пригорщами бризкає на мене воду. Пробую сісти. Тупо ниє спина, але терпіти можна. А от нога…

— Мамо, що ти робиш?! Ой, боляче!..

— Лежи! Ти ж мужчина. Це звичайний вивих!

Її руки — вони чомусь червоні, наче з морозу — обхоплюють мою ногу вище ступні. Кому вправляли кості, той знає, що це таке. Тепер і я знаю. А тоді не знав. Мене штрикнули розпеченим залізом і гепнули в тім'я стопудовою гирею. Я заволав так, що сам злякався свого голосу.

Ми заночували в маленькому курені. Не маю поняття, коли мати встигла стулити його з гілля і накрити листям дикого банана. Єржі всю ніч не приходила до пам'яті, лежала тихо, іноді ледь чутно шепотіла запеченими губами незрозумілі слова.

— Здається, в неї роздроблене передпліччя. Та ще півбіди, коли тільки це, — сказала мати. Час від часу вона зникала, поверталася до куреня з мокрою ганчіркою, прикладала до гарячого чола Єржі.

Ніч реготала, зойкала, стогнала; таємничі голоси блукали в непрогляднім царстві мороку, ятрили нерви. Важкі краплі падали на курінь, лопотіло листя; в хащах бився крилами, розпачливо скиглив якийсь птах, неподалік чулося рикання пуми, лева джунглів, якого індіяни називають сасу-арана, вереск необачної мавпи, що конала в пазурах невблаганного хижака…

Вдосвіта я виламав патик і пошкандуляв до того місця, де впав електроліт. Мангові та ще якісь темнокорі дерева з гронами дивовижних кулястих червоних квітів на стовбурі, що звужувався догори, стояли мовчазною стіною. В гілля вп'ялося гостре колюччя в'юнкових пальм, жмуттям звисали ліани, щупальцями сторукого зеленого спрута заплітали хащі. Між гіллям чорніли металеві уламки.

Під ногами забулькало, осіло. Я позадкував. Від важкого пліснявого смороду застукотіло в скронях. Барвистий килим під деревами ховав грузьку трясовину, вона й поглинула залишки згорілої машини. Може, ще вгорі, серед пошматованих ліан та закіптявілого гілля, в охопленій полум'ям кабіні плазмомет перетворився на звичайнісінький кусень звугленого заліза; може, срібляста трубка, ціла й неушкоджена, так і лежала десь у баговинні. Хто знає… Драглиста пастка проковтнула зброю Брендорфа назавжди.

Біля знівеченого хвоста електрольота звисав обгорілий материн халат. Так ось чому її руки здалися мені червоними… Вони в неї попечені! Це ж мати витягла і мене, і Єржі з палаючого електрольота. Як же вона зуміла пронести нас над драговиною, крізь тенета з гілля, колючок, ліан?

Досвітній туман розвіювався. Трава, дерева, листя густо покроплені росою. Хитався вологий півморок, поміж високими кронами світилося вікно у небо. Хащі, хащі, хащі… Вони підступали похмуро і німотно звідусіль. Кричи — ніхто не почує, клич — ніхто не відгукнеться.

Дивне почуття огорнуло мене. Я стояв там, де ще не ступала нога людини. За кілька хвилин перед зустріччю з винищувачем мені здавалося, що до Вачуайо залишилось миль сімдесят. Та яке тепер це мало значення… І сімдесят миль для нас — безмежність.