Читать «Отраженье» онлайн - страница 51
Любовь Тильман
Тільки вже не питай,
Не питай, що надалі із нами.
Бо надалі – зима,
Хуртовини безсоння над тихими снами,
Сніжно-біла імла,
І імла сніжно-біла ми самі.
Тихі сни в заметіль,
Де і миті немає спокою,
Легкі жмури води, повний штиль,
Скелі тріскають глибиною.
Вечірні примари поснули в ночі
Вечірні примари поснули в ночі,
А ранок зустрів чистим сонячним світлом.
Про те, що кровавило Душу, мовчи,
Лети поза хмари за ранішнім вітром.
Іди і всміхайся, не з чогось, а так
Радій, що живеш на Землі просто неба…
А вечір поверне невтримний той жах.
Та згадувань Темряви в Світлі не треба.
Летить Лебедик за водою
Летить Лебедик за водою,
За чередою хмар, туману…
Мені б, Лебедик, за тобою
І так до моря-океану.
Але в буденні згасла сила.
Земля земне у землю тягне.
Пробач, Лебедик, я безсила,
Лишень Душа до Неба прагне.
Стривай, Ягнятко, де ти поспішаєш?
Стривай, Ягнятко, де ти поспішаєш?
О, Вовчику, а ти хіба не знаєш,
Що нині свято в лісі Лев збирає
І всіх своїх сусідів пригощає,
Щоб в рік «Вівці» всім щастя побажати…
Мале ти та дурне, бо ж Лев не їсть салати,
Збирає вівці він, а не увесь народ,
Для нього рік «Вівці» лише одна з нагод
Вівцею всю рідню нагодувати.
Є тиха музика Життя
Є тиха музика Життя,
А є симфонія буяння:
Нестримне чуйне проростання
Крізь обереги Небуття,
Пориви довгого чекання…
І суєта… І опадання…
І каяття… І забуття…
Плід Життя нестримно облітає
Плід Життя нестримно облітає,
Тіло монстрів сховане в броню,
Ось що, не розумних, нас чекає
В сполохах хімічного вогню.
Бережіть Буття Земного вроду,
Все живе – на суші, у воді…
Бо, якщо загубимо Природу,
Де самі подінемось тоді?
Пробудження весняних голосів
Пробудження весняних голосів,
Зеленого намиста чаклування.
За всіх народів і за всіх часів
Природи неруйнівне царювання.
Вклонися їй, вона – твоє життя
І запорука вічності твоєї.
Бог дав тобі і їй одне Буття,
Одне Буття – і ти ніщо без неї.
Радій. Вона знов квітне навесні,
Нас нерозумних знов пошанувала,
Вона все відступає в тій борні,
Де все тобі замало і замало…
Та бережись. Бо може прийде час
Вона повік відступиться від нас.
Падає сніг… Як учора, сьогодні
Падає сніг… Як учора, сьогодні
З неба на землю невпинний біг.
В білій пустелі, в чорній безодні,
Тихо, нестримно, як вчора, сьогодні,
Падає сніг, Душ наших сніг.
Падає сніг… Як учора, сьогодні
Падає сніг… Як сторіччя тому…
В Серця і Неба чорній безодні
Душ наших сніг опадає в пітьму.
Ти прагнеш розгадати письмена
Ти прагнеш розгадати письмена,
Що викарбував час у тьмі безодні,
І голосно назвати імена,
Що ще не викликались у Сьогодні.
Ти мрієш Світ занурити в хаос
І паніки тремтінням керувати…
Але ти – тільки глиняний колос
І не тобі ті письмена читати.
Трава зелена,
Сережки клена,
Барвистих луків невтримний цвіт,
Строкаті крила…
Ніяка сила
Не переможе Створіння Світ.
Ти в злобі, мов поранений бугай,
Кидаєшся наліво і направо.
Всім спільникам ти обіцяєш рай,
Та з крові рай чекати – марна справа.
І все, що в Світі чисте і Святе,
Повстане проти чорної науки,
І спрага до Життя тебе змете,