Читать «Дивовижна одіссея Феді Кудряша» онлайн - страница 5

Кудряш зиркнув скоса на батька, — той спокійно читав «Повчальні новели» Сервантеса.

У Феді відлягло від серця. «Ху, — тихо зітхнув він, — здається, все гаразд».

А літак тим часом летів до Сімферополя. Під крилом пливли густі, білі, чудернацькі хмари, все внизу затягло туманом, крізь який годі було щось розгледіти на землі.

Федя обдивився навкруги. В салоні не було жодного вільного місця. Дехто з пасажирів, відкинувши назад спинку крісла, знічев'я дрімав, більшість читала газети п журнали, а хто перемовлявся між собою.

В однім ряду з Федею, через прохід, сидів засмаглий, міцної статури моряк, а біля нього білява жінка з хлопчиком років п'яти.

Федя придивився: на морякові фланелева сорочка, чорні штани. «Форма номер три», — подумав Кудряш. На грудях у моряка колодка з поперечними жовтими й чорними смужками.»

«Ого, з гвардійського екіпажу!»

Федя глянув на погони. Три вузькі золоті галуни впоперек, літери «ЧФ».

«Все ясно: старшина першої статті, служить на Чорноморському флоті. Ну, а знак. на лівому рукаві фланельки — водолазний шолом у крузі,— то так звані «штати»… Гм… Водолаз — нелегка професія. От би з ним поговорити. Тільки ж не підійдеш до нього ні з того ні з сього й не спитаєш, а де ви, мовляв, працюєте та на яку глибину спускаєтесь…»

Хлопчик біля моряка був страшенно непосидющий, він увесь час вертівся, пхинькав, поривався кудись бігти. Білява жінка стриму-вала капризу, але той не вгамовувався і врешті-решт розплакався.

Євген Михайлович відклав убік книжку.

— Федько, — сказав він синові,— піди заспокой малюка.

— А як я його заспокою? — глянув на батька Федя.

— Ти ж у нас справжній фокусник, от і покажи йому один із своїх номерів.

— В мене ж із собою нічого нема, — розгубився Федя, — хіба що коробка сірників.

— Так-так, колись на ялинці ти цей номер показував, він у тебе добре виходить.

Федя пробрався до хлопчика. Зарюмсаний малюк насуплено подивився на Кудряша, а той уже простяг руку.

— Бачиш, що тут?

— Сірники, — схлипнувши, озвалось хлоп'я.

— Так, але вони не прості, а чарівні. Мені їх подарував Дід Мороз. Ось зараз я зроблю заклинання, — Федя таємниче знизив голос. — Хура, мура, бура, тура! З мого наказу, з Дідового Морозового приказу, ану, сірнички-світлячки, робіть, що звелю… Тебе як звати? — спитав він у хлопчика.

Той широко розкритими очима вшнипився в Кудряша і ледве чутно прошепотів:

— Дим-ко-о….

— Виконуйте, сірники, моє хотіння і Димкове веління. Р-раз… Два-а… Три! Відкривайтесь!

І тут же коробка відкрилася.

Федя «заклинав» її ще раз і ще, «чарівна» коробка то відкривалась, то закривалась, то ставала дибки або опускалась донизу. Димко, мов заворожений, стежив за нею і про сльози забув зовсім.

— Покажи ще, ще хочу, — просив він Федю.

Моряк усміхнувся:

— Молодчина! Здорово! — похвалив. — Прямо тобі циркач, та й годі.

Федя не втримався і сказав, ніби знічев'я:

— Я ще й не таке вмію, потрібний тільки реквізит… ну, предмети для фокусів.