Читать «Вогняний вершник» онлайн - страница 27
Олесь Бердник
Віктор розплющив очі. Побачив над собою блакитне склепіння неба, пухнасті хмаринки, верхів’я дуба. Всміхнувся.
— Сон, — прошепотів він.
Трохи послухав завзяті перегуки птахів. Десь обізвалася зозуля. Віктор подумки запитав, скільки йому жити. Птаха невтомно кувала літа, і здавалося, що їм не буде кінця у вічності. Знову затьохкав соловейко. Віктор глянув довкола. Яке стійке сновидіння! Ліс, кущі папороті, руда білочка на старезній сосні.
Він вщипнув себе за руку. Боляче! Невже не сон?
Віктор повільно підвівся з землі, поглянув удалину. Крізь стовбури дерев видко квітучі луки, трави, обрій в літньому мареві. Звідки все це?
Біля ніг його лежала Віола в легенькому літньому платтячку. Яка вона юна, чиста, тендітна. Вуста здригаються, щось шепочуть уві сні, на щоках розквітає ніжний рум’янець. Віктор став на коліна, схилився над нею.
— Віоло, вставай! Чуєш, Віоло, кохана…
Вона звелася на руку. Кинула довкола вражений погляд. Побачила хвилі квітів, почула шум дерев над головою. Потім з недовір’ям торкнулася руки хлопця. Поглянувши в його очі, встала з покрову глиці.
— Любий, де ми?
— Не знаю, Віоло. Пам’ятаю падіння… сферу комети…
— Ти таки полетів за мною? — ніжно запитала Віола.
— Хіба я міг інакше? — здивувався Віктор. — Але що було потім — не збагну. Туман… Зникло все — скафандр, корабель…
— Зі мною було те ж саме… і я не розумію…
— Може, нас одправили назад, на Землю?
Віола оглянула обрій, ліс, квіткові луки.
— Схоже на Землю, але де ж корабель? Де мій супутник? І потім… щось у тобі змінилося… Ти ніби інший, якийсь легкий, просвітлений. Мені навіть страшно стало. Звідки в нас оце вбрання?
— А чи не здається тобі, що все це…
— Що?
— Ілюзія… В мене таке враження, що ось захочу обняти тебе, а зустріну порожнечу…
— Так обійми мене скоріше, Вікторе, — схвильовано сказала Віола, притиснувши руки до грудей. — Хай щезне страх!
Хлопець ступив до неї.
Майнула блискавиця, гримнув грім. Тяжко застогнала земля, тріснула від краю до краю, аж луна глухо прокотилася до обрію.
Віктор жахнувся, подавшись назад. З прірви вихопився стовп диму й пари. Крізь дим видно було постать Віоли в білому платтячку. Вона простягнула руки до хлопця. Відчайдушно закричала:
— Вікторе! Люби-и-ий!
— Віоло! Віо-о-оло!
З гуркотом віддалявся протилежний край прірви, ніби титанічна крижина при скресанні весняної ріки. Віктор побіг вздовж тріщини, шалено сподіваючись, що десь можна її буде перестрибнути. Блискавиці шматували небокрай. У просторі повзла густа темрява. Зникло блакитне сяйво неба. Ворожий присмерк ковтав дивоколо.
Віктор зупинився, заглянув у прірву. Внизу вирувала бурхлива, чорна ріка. У полум’ї грози інколи вирізнялася на тім боці малесенька постать.
— Віоло-о-о! Зажди! Віоло, я йду!
Він кинувся вниз по крутій стежині. Грізний потік скакав через гігантські валуни, плювався брудною піною. Віктор хоробро стрибнув у воду, насилу тримаючись на ногах, пробирався на той бік. Ось йому вже по пояс, ось вже по груди.
Хвиля зірвала хлопця, понесла.
— Вікто-о-оре! Тримайся! — кричала Віола на горі.
Блискавиці сліпили, оглушував грім. Темні води солоними бризками виїдали йому очі. Віола з жахом дивилася на білу сорочку, що виднілася серед скаженого потоку. Світла пляма майоріла все далі й далі, наближаючись до водоспаду.