Читать «Вогняний вершник» онлайн - страница 29

Хтось торкнувся його плеча. Хлопець від несподіванки сахнувся. На нього, усміхаючись, дивилася Віола. Вона стояла поряд з ним, одягнена в довге біле плаття, — велична й неземна.

— Звідки ти, Віоло? — розгубився він.

— Вікторе-е-е! — долинуло з того боку.

Хлопець спантеличено глянув туди, звідти заклично махала руками Віола в легкому літньому платтячку.

— Що це? — прошепотів Віктор. — Хто ти? І хто та, що на тім боці?

— Я Віола, — спокійно відповіла дівчина в білому.

— А та?

— Привид. Ти гнався за марою.

— Не розумію. Не збагну…

— Все дуже просто. Ми потрапили в інший світ. Тут все не так, як на Землі. Інші закони, інші константи. Твої думки створили міраж. Ти гнався за ним. А я була тут. Ходімо зі мною. Нас чекають друзі, поглянь…

Поміж деревами густої діброви забіліла споруда дивовижної краси. Легкі колони, прозорі бані стрімко здіймалися в простір, доповнюючи собою пісенний лад екзотичного блакитного лісу.

Віктор ступив крок за Віолою. Потім різко зупинився, пильно глянув на неї. Вона була спокійна, трохи іронічна, горда.

— Щось не те, — напружено промовив він. — Ні, не так…

— Що ж? — здивувалася вона.

— Ти змінилася. Ти не та Віола, котру я знаю. Моя Віола не залишає інших в біді, не прагне до палаців та спокою. Вона — полум’яний вершник. Це ти — мара моєї підсвідомості! Щезни!

— Божевільний! — мовила дівчина. — Куди ж ти підеш? Як подолаєш прірву? Що з’єднає тебе і ту мару?

— Вікторе! — закричала Віола з того боку. — Чи віриш моїй любові?

— Вірю! Вірю! Тільки як мені перейти до тебе?

— Кидаю тобі нитку мого серця! Іди по ній!

Вона розірвала платтячко на грудях. Яскраво загорілася квітка серця, запульсувала, ніби ранкова зоря.

— Де ж нитка, Віоло? Я не бачу!

— Вона незрима, коханий! Іди! Поспішай!

Віктор ступив до прірви, поглянув униз. Звідти клубився дим, десь на скелях чаділи залишки містка. Віктор озирнувся. Віола в довгій ошатній сукні зневажливо всміхалася, мовчала.

— Тільки не дивися вниз, — долинуло з того берега. — Дивися на вогник мого серця!

Хлопець, вже не задумуючись, кинувся в порожнечу. З радістю відчув під ногами рятівну незриму нитку. Вона тріпотіла, вібрувала. Розкинувши руки врізнобіч, ніби крила, Віктор побіг, дивлячись в сяючі Віолині очі, на пульсуючу квітку серця. Берег блискавично наближався, наче летів на зустріч. І ось вже Віола в його обіймах.

У небі гримнуло. Все довкола зникло, ніби вимкнувся просторовий проектор. Розтанув туман, пропала прірва, скелі, щезла й та, інша Віола, чужа й ворожа…

19

Віктор тримав дівчину за руку, все ще боявся втратити її знову. Звідусюди попливло ніжно-лілове сяйво, почало ткати обриси нового світу. Дівчина мінялася: в очах з’явився неземний блиск, тіло вкрила бузкова туніка. Хлопець глянув на свій стан, на ньому були білі зручні шати.

Розцвітали довкола сади, спалахували фіолетовими квітами. Розгорталися, розпукувалися вогняні, променисті троянди. Казкові прозорі пелюстки з’являлися, танули в просторі, знову виникали. Над садом літали феєричні гігантські метелики, птахи. В лазурному дивоколі пропливли рожеві журавлі, ніби гості з дитячої казки, вони радісно курликали і танули в космічній безодні. Над стіною дерев сходило величезне смарагдове кружало світила.