Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 41

Гіпатія прислухалася до дивної вимови, химерних слів. Щось давно відоме і разом з тим чуже чулося в них. Куди вона пливе по морю життя, куди її несе примхлива течія долі?

Служниця подала дівчині кришталевий келих з жовтою рідиною. Від неї плинув тонкий дражливий запах, Гіпатії захотілося їсти. Жінка усміхалася, лагідно кивала.

— Пий, пий… Сік манго… Це зміцнить тебе, дасть сили… Пий, люба чужинко…

Гіпатія випила ніжний напій, подякувала. Тривожно глянула на служницю:

— Де ми?

Жінка відхилила запону шатра. Довкола громадилися гори, в долині протікав потічок, обабіч нього верблюди вищипували ріденькі чагарі. Горіли вогнища, біля них сиділи люди в білих тюрбанах, співали протяжні, тужливі пісні.

— Відпочинок, — сказала служниця. — Незабаром рушимо далі. Далека дорога, дуже далека. Ми вже другий рік на чужині. Магараджа молодий, хоче бачити світ. Золота в нього гори, кров молода грає. Наслухався байок про далекий захід, про завойовника Іскандера, закортіло йому побувати в Елладі. Ось і потяг нас. Йому що? Забава? А мене тягне до рідної землі, аж плакати хочеться. Хоч би не вмерти на чужині, і то щастя…

— А я? Навіщо він купив мене? — тужливо запитала Гіпатія.

— Тебе? — тихенько засміялася жінка. — Невже ти не розумієш, донько ранкової зірниці? Та заради такої, як ти, можна переплисти моря і подолати найвищі гори. Не рабиня ти, а світло очей його, сама чула такі слова з його вуст. Хвалився, що буде в нього магарані, як ні в кого з сусідів-правителів…

— Магарані?

— Еге ж. Так у нас звуть дружину магараджі, правительку… Досі ще не кохав нікого великий володар Аріаварти. Може, тому й вирішив мандрувати, щоб десь у світі зустріти промінь очей своїх… І таки зустрів… Радій, ясноока богине! Ти народилася під щасливою зіркою…

— Щаслива зірка? — гірко зітхнула Гіпатія, схилившись до плеча служниці. — Ах, не кажи так, ласкава жінко…

— Зви мене Сатою… Сата — моє ім’я…

— Ось ти тільки що, Сато, так гарно казала про рідну землю… Хочеться тобі вмерти там, де лежить прах близьких людей, навіть краса чужини не приваблює тебе… Як же мені відчувати себе щасливою, коли доля веде мене у далину і з кожним днем все далі вітчизна? Що я знайду у казковій Індії, де нема жодного рідного обличчя?

— Там буде твій муж, коханий, — тихо мовила служниця. — Ти ще юна, полюбиш. І чужина стане близькою твоєму серцю… Не тужи, люба Сарасваті, вспокійся. Я — то стара кістка, всохле дерево. Я придатна лише на те, щоб згоріти в багатті біля порога індійської хати, а ти… ти — чарівне зерня казкової квітки…

— Ах! Я вже ніколи не зможу нікого покохати!..

— Чому? Чому, люба дівчинко?

Гіпатія не встигла відповісти. Запона шатра відхилилася, на тлі блакитного неба з’явилося обличчя магараджі, великі чорні очі зупинилися на Гіпатії, спалахнули дивним сяйвом.

— Нарешті, — вихопилося в нього. — Ти здорова, донько неба?

— Здорова, володарю, — тихо відказала Гіпатія, опускаючи погляд донизу. — Дякуючи Саті… й тобі…

— О, мені не треба! — засміявся магараджа, показавши міцні білі зуби. — Дякуй своїй кармі, провідній зірці. Я лише виконавець…