Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 39
Олесь Бердник
А потім прийшли видіння наяву.
Одного разу з глибини ущелини з’явилася постать у синьому гіматії. Вона прямувала до Ісідора. Він пізнав батька Сократеса. Старий стратег помітив сина, кинувся до нього, обняв. По зморшкуватих щоках покотилися сльози.
— О боги! Як довго я шукав тебе, весь світ об’їздив, обходив! Чому ти не вернувся додому, синку? Чом не написав?
— Батьку! Я не міг вернутися без Гіпатії, ти розумієш… А вона загинула…
— Розумію, — сумно промовив батько і важко зітхнув. — Тяжко втрачати таку прекрасну подругу. Але подумай, синку… не дивись на мене суворо… подумай сам… хіба після її смерті вмирає світ? Хіба на березі моря не граються діти? Хіба сонце згасло?
— Для мене згасло, батьку…
— Воно може знову спалахнути, Ісідоре! Твоя любов відродиться в іншій подобі, засяє в інших очах. Гіпатія — лише донька одвічної жіночості, вона не одна…
— Нізащо! — скрикнув Ісідор. — Обнімаючи іншу, я буду бачити вістря сокири, що впало на шию моєї коханої! Невже ти не збагнеш?
— Чого ж ти хочеш досягти своїм аскетизмом? — докірливо запитав батько. — Навіщо мучиш тіло? Навіть пса добрий господар жаліє й годує, а це ж все-таки тіло, яке несе в собі твій божественний розум, дає душі відчуття, проявляє твою свідомість для вияву на землі…
— І тримає мій дух в полоні, — скрикнув Ісідор. — Навіщо ти прийшов до мене? Невже лише для того, щоб збити мене з шляху пошуку?
— Ти нічого не знайдеш, — з жалем сказав батько. — Лише порожнечу в самому собі. Ти не там шукаєш…
— Хай, — вперто одвітив Ісідор, — але я бажаю знати, що в мені є, крім ілюзорних земних бажань і почуттів. Мене не приваблює земна слава, походи, влада і навіть кохання. Чого ж я буду прагнути, навіщо стану оберігати тілесну темницю? Невже не краще піти на поклик невідомого?
— Поклик порожнечі, — гірко сказав Сократес і почав танути в повітрі.
Ісідор жахнувся. Привид! Лише привид… Потім усміхнувся: а як же інакше? Де б же міг взятися батько в цій страшній пустелі? Але як дивно — він не здивувався появі Сократеса. Якийсь новий небувалий стан свідомості…
Ще минуло кілька діб. І в сутності елліна почали звучати короткі фрази. Вони випливали з невимірної глибини, дзвеніли, наче мелодійні акорди арфи, танули, їхнє значення відкладалося в серці Ісідора, як плоди роздуму і терпіння, і ткало тканину нового розуміння життя.
Меч розділення — окремість. Жало окремості — форма. Принада форми — ілюзія життя. Дух — дитя вічності. Він вірить всякій казці. Він самовіддано йде у казку життя, де йому приготовлено полон форми. Щоб розірвати полон, треба пройти всю казку до кінця і збагнути її ілюзорність, її брехливість і навіки зберегти в надрах дух знання про обман земної казки.
Стань над формою, зберігши свідомість своєї неповторності. Перейди безодню по невидимій ниті. Не дивися вниз, там клубочиться хаос. Не дивися вбік — там лютують дракони форми, щоб повалити тебе у прірву смерті і повторного буття. Не дивися вгору — там принаджують тебе заклики богів, обіцяючи блаженство і владу, могутність і силу, можливості магії чи знання, насолоди або всерозуміння. То лише мрії втомленого духу, який віддає свою невмирущу суть для створення самообману. Дивися лише вперед, крізь зрадливу імлу. На тім боці тебе ждуть. Зумієш не впасти — зумієш І вернутися назад. І принесеш ілюзорному світові, який захлинається в шуканнях і горі, чудо світу свободи…
