Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 42

— Я не зовсім збагну, що ти мовив, — сказала дівчина, — але відчуваю, що ти визволив мене від смерті… і ще ця приязна жінка…

— О, Сата — моя друга мати, — кивнув Хара-дева, ласкаво глянувши на служницю. — Вона мене доглядала від народження. Тепер служитиме тобі. Як тебе звати?

— Гіпатія…

— Я зватиму тебе Паті-дева… божественна Паті…

— О, навіщо? — сумовито запитала еллінка. — Навіщо так багато ласки? Чим я заслужила?

— Краса — радість богів, — сказав магараджа серйозно. — Пишайся красою. Може, верховний Брама грається з світами, щоб створити красу і помилуватися нею…

— А потворність?

— А потворність — лише тінь, яка мусить щезнути в промені сонця краси…

— Я — лише рабиня, володарю. Іграшка того, хто за мене заплатив. Ще недавно була вільною, прагнула чогось, а тепер…

— Ти не рабиня. Краса вільна, Паті-дева! Пам’ятай про це. Там, куди ти їдеш, жде тебе трон і країна, якої ти не бачила навіть у снах… А втім, може, й бачила в снах… Якщо була там в минулому житті…

— Я зрозуміла тебе, володарю. Та тільки боюся, що ти помилився в мені…

— В чому?

— Ти забув, що я не просто істота, чи квітка, чи дерево, яку можна легко пересадити в іншу землю… Та й квітка часто в’яне в непридатній, незвичній землиці, хворіє, доки звикне. А я втратила найрідніше, окрім землі… Я втратила коханого друга, з яким пливла до Афін. Він захищав мене від піратів і загинув у бою. Я клялася, що буду лише з ним, довіку з ним. Що я тепер без нього, навіщо?..

Магараджа вислухав Гіпатію серйозно, жодної тіні осуду чи іронії не з’явилося на його обличчі. Сата витирала очі краєчком свого покривала.

— Сумую разом з тобою, Паті-дева, — просто сказав Хара-дева. — Тяжко втрачати любих нашому серцю людей. Але туга наша від нерозуміння, від полону Мари…

— Не збагну, що ти мовиш…

— Слухай. Я поясню. Наші ріші, святі люди, вже віддавна пояснили найтаємніші закони життя, світу. Ваші уявлення про народження, смерть, про любов і втрату — ще дитячі, дикунські. Так, так! Хай не образять тебе мої слова, але я правду кажу. Ти, Паті-дева, втратила те, що сама створила, тобто те, чого не було…

— Як-то не було?! — скрикнула дівчина. — Я з ним росла, навчалася, ми кохали одне одного…

— Так, так, — кивнув магараджа. — Гра іскорок на хвилі морській, кохання метеликів серед синього неба. Ти втратила райдугу в небі, барвисту хмару на сході сонця, дощ серед спраглого літа. Ти захотіла це увічнити, зупинити мить! А хвиля налетіла, хлюпнула тисячами бризок і впала, щезла. Нащо ж зупиняти її? І чи можна це вдіяти? Океан вічний, вічна вода, а хвилі — лише химерна вібрація, невловима гра неосяжних стихій. Не журися, не гризися своєю втратою. її не було. Твій друг прийде в іншій хвилі, в іншій подобі…

— Як прийде? — вражено запитала Гіпатія, відчуваючи, як тривожно стукає її серце. — Він в царстві тіней, так віримо ми, елліни. Він ніколи не вернеться на землю… Християни вірять, що воскреснуть колись в тілах, але я не можу того уявити — як розсіяний прах може зійтися докупи…