Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 128

— Як то за нами?

— А Купала ж нині. Вже дівчата й хлопці збираються на кручах. Огні запалять. Весело буде — страх!

Дружинник смикнув себе за вуса, перезирнувся з товаришем, той облизався, журливо похитав головою.

— Гм. Воно б і нам не завадило… ківш меду перехилити… Так поставили ж нас, чатувати треба…

— Для якого б то дива? — удавано здивувалася Зоруля.

— Пастуха ж сторожити.

— Так він же замкнений.

— І то правда, — зрадів вусатий дружинник. — Не чаклун же він? Грати товстелезні, не перегризе…

— То ходімо ж. Бо вже палять вогні. Ой весело буде!

Дівчина схопила вусатого воя за руку, потягла до виходу. Другий чатовий глянув їм услід, махнув рукою і кинувся доганяти їх, бурмочучи на ходу

— Як втече — то й з-під варти втече. А як не втече — то і так не втече. Піду і я, може, десь моя доля вінок сплітає…

А Мирося стояла в закутку вежі біля віконниці, ждала, дивлячись на просторе видноколо словутинської долини. На кручах уже палахкотіли вогнища, золоті іскри котилися стрімким потоком до небесного шатра, розсипалися там на темно-синьому тлі, ставали зірками, розпочинаючи вічну казку літньої ночі. Над гаєм котилися пісні. Мирося тремтіла від хвилювання — вирішується її доля. Все буде інакше віднині: нема дитячих забав, нема батька, нема царства! Є нова стежина — страшна, небезпечна, з якої вже нема вороття! І не треба…

Неподалік від неї прогупали важкі кроки дружинників, почувся безтурботний, веселий сміх Зорулі. Пора!

Мирося добігла до льоху, зашкребла у віконечко.

— Хто там? — озвався Зореслав.

— То я, наречений мій, — прошепотіла царівна.

Юнак метнувся до дверей, притиснувся до ґрат, побачивши в сутінках кохане личко, болісно застогнав.

— Для потіхи так мене назвала?

— Зореславе, я покохала тебе одразу, як зустріла в степу! Навіщо ж гризота? Не я винна, що тебе вкинули сюди. Ти одгадав мої загадки — сам Яр-Див велів, щоб ти став моєю дружиною. Я супроти долі не рушу. Серце моє горить!

Юнак взяв її пальці до своїх долонь, почав цілувати.

— Соколице моя! А я вже гадав, що ти покинула мене в неволі!

— Я гомоніла з Бояном. Тобі треба втікати…

— А ти?

— Я з тобою…

— Не хочеш бути царицею?

— Навіщо мені царство? — тихенько засміялася дівчина, пестячи пальцями юначе личко. — В очах твоїх все моє царство.

— О Перуне! Тепер мені не страшна й темниця!

— Але ж пора визволитися з неї. Ми придумали ось що: вночі викрадемо ключ, він у радника Печеруна. Як засне, Зоруля підкрадеться…

— Згода! — стиснувши їй руку, прошепотів Зореслав.

— Нині Купала, довкола вогні, галас, ніхто не почує! А ми до світання будемо вже далеко, там жодні царські посіпаки нас не дістануть. Цсс! Хтось ходить. Я біжу, коханий! Надійся!..

Вона побігла до виходу, біля сходів лицем до лиця стрілася з Печеруном. Він схопив царівну за руку сухими пальцями, зазирнув їй в очі гострим поглядом.

— Де була, царівно?

— Пусти! — застогнала Мирося від болю. — Як ти смієш так зі мною розмовляти? Пусти!

Радник відсторонився, проте заступив шлях вниз, до виходу.

— Знаю, була біля пастуха. Цар звелів замкнути його, а ти волю батькову порушила, бачишся з ним…