Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 110

Не здавалося Боянові. То простувала до нього Мирося, вбрана у хлоп’ячу сорочину та штанці. Косу вона запхала під шапку, і тепер її не впізнав би навіть рідний батько, тим паче, що дівчина замурзалась багнюкою, як пробиралася яругою.

— Хто там? — озвався Боян. — Хто б ти не був — добра людина чи розбійник — подай голос.

— Це я, — несміливо одвітила Мирося, поглядаючи на обрій, де все вище підіймалася хмара куряви.

— Хто такий «я»? — насмішкувато мовив співець. — Щось мале, голос тонкий. Наче дівчина…

— Ба ні, хлопець, — поспіхом заперечила Мирося.

— А чого приперла тебе лиха сила в таку пору на Вороняче поле?

— Хочу глянути на битву.

— Чи не здурів? Нащо воно тобі?

— А цікаво, — зітхнула Мирося. — Чув про лицарів, героїв, а герцю не видів. Кажуть, що це гарно, весело!

— Хто такі думки посіяв у твоєму умі? — здивувався Боян. — Гарно? Чи не об’ївся ти блекоти?

— А мені батько казав.

— А хто він — твій батько?

— Та… коваль він, — збентежено мовила Мирося, колупаючи босою ногою землю. — Нема вже його. Я сирота…

— Гм, — похитав головою Боян, — твій батько, синку, або дурень… або цар…

— Цар? — здивувалася Мирося. — А то ж чому?

— А дуже просто, — приязно пояснив Боян. — Бо царі, синку, дивляться на герць збоку. Той, хто заюшений кров’ю, не скаже, що це весело. От якби тебе розчахнули до пупа…

— Що ви?! — сплеснула в долоні Мирося, жахнувшись. — Таке страшне мовите! Хіба таке буває?

— Атож! — зітхнув Боян. — Був я дружинником, різався в страшній січі. Всього набачився. Мене з побратимом старшим захопили вороги та й познущалися. Очі мені випалили, а тоді пустили вниз за водою в човні… на глум, на муку… Хотів я на себе руки накласти, та врятував мене прадавній Боян. Виходив мене, просвітив серце. І збагнув я, що не я один у світі нещасний. Море муки над світом котиться. Я сліпий на очі, а є сліпі на серце. То страшніше, синку…

— Сліпі на серце? Як то?

— А хоч би й володарі, царі… Б’ються, умножають скарби, землі загарбують, а навіщо? До якого пуття? Голий приходиш у цей світ — голий підеш з нього. Кому ж залишиш купу того непотрібу, заради якого море крові пролив? Ото справжні сліпці! А мені того не потрібно: вольний, як птиця! Ходжу лісами, полями, людей звеселяю чи засмучую. А як звати тебе?

— Та… Мирославом кличуть.

— Гарне імя, — похвалив Боян. — Їсти хочеш?

— Та ні, ситий.

— Бреши. Коли це сирота ситим буває? Ось пиріжок з маком, бери, дуже смачно…

— Справді, смачно, — похвалила Мирося, куснувши пиріжок. — Ніколи такого не їв.

— На здоров’я… А цить, здається мені, вже близенько військо. Чи ти бачиш, хто там?

— То наше, витицьке, — схвильовано мовила Мирося. — Дружинники лаштуються в лаву…

— Готуються, — пояснив Боян. — Ворог, певно, близенько. Хтось скаче на коні — чую. Чи не до могили?

— Еге! — затривожилася дівчина. — Сам цар Горевій.

— Ще його тут бракувало, — буркнув Боян. — Чого йому?

— Ви ж, діду, як запитає про мене, скажіть, що я поводир, — попросила Мирося, ховаючись за кам’яним бовваном.